Вокзал Rolandseck – місце зустрічі української та німецької поезій

„Вокзал Роляндек” неподалік Бонна давно перестав бути просто залізничною спорудою. Це – вже мистецьке явище, культурний центр і ще й до того фонд „Bahnhof Rolandseck”. Саме сюди приїхали українські поети – Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець і Сергій Жадан – аби разом з німецькими колегами репрезентувати публіці себе, нову антологію і те найкраще, чим нині може похвалитися Україна – українську поезію.

Зустрічі німецьких письменників із своїми колегами з різних країн, які потім переростають у спільні проекти, проводяться за сприяння фонду „Bahnhof Rolandseck” та мистецького центру „Edenkoben“ вже 18 років. Так потроху черга дійшла й до українських літераторів, яких залучив до співпраці німецький поет і активний учасник проекту Ганс Тіль:

Українську літературу я відкрив не сам. Мій друг Юрій Андрухович допоміг мені це зробити. І так в мене виникла ідея зробити спільно цей проект. Я запросив до співпраці шістьох поетів з України. Яких ми потім переклали.

Чому минулого року до співпраці було запрошено саме українських літераторів? Так і хочеться відповісти: завдяки Помаранчевій революції, котра зробила настільки популярним все, що виходить з України. Чи політика тут ні при чому, а німецький читач нарешті розсмакував донедавна відносно герметичну українську літературу? Сергій Жадан, котрий, незважаючи на відносно молодий вік, вже встиг насолодитися вшануванням свого літературного хисту в Німеччині, схиляється до другого варіанту відповіді:

У мене в Німеччині вийшла одна книга, не враховуючи публікацій в антологіях, і я за неї відразу премію отримав. Я читав кілька рецензій, всі вони були позитивними. І це, звичайно було приємно. Бо поезію взагалі мало читають, особливо у Західній Європі. Тому коли є якась реакція, реакція неупереджена і зрозуміло, що її читають не тому, що я представник країни, де відбулася Помаранчева революція, а просто тому, що їм ці вірші цікаві, то це не може не подобатися.

Відому українську поетесу Наталку Білоцерківець пошановувачі її таланту вже могли читати 15-ма мовами. То чи міг бути чимось особливий для неї німецький переклад її віршів у проекті „Поезія сусідів”? Пані Наталка вважає так:

Добре, що перекладали поети, а непросто перекладачі, котрі знають українську мову. Ці поети якраз не знають української мови, тому вони користувалися „підрядниками”. Але, оскільки вони самі пишуть вірші, то вони добре відчувають, як це має бути в іншій, чужій мові. І в цьому особливість саме цієї антології.

Для патріарха сучасної української літератури Юрія Андруховича головне в цьому проекті навіть не стільки переклади й видання, як можливість поспілкуватися з німецькими колегами.

Півтора роки тому, коли це все починалося ми сиділи разом в Еденковені – шестеро німецьких поетів і шестеро наших. Це було дуже гарне людське спілкування. Насправді міжлюдські контакти – це найважливіше.

Чи будуть ці контакти розвиватися й надалі, чи виллються вони в нові німецько-українські проекти? Ганс Тіль не має в цьому ні найменшого сумніву. Зізнаючись у своїй любові до української літератури, він підкреслює:

Що мене захоплює в Українській літературі? Те, що це – молода література, яка зараз формується. Для Європи – це надзвичайна нагода спостерігати за становленням літератури, яке відбувається на наших очах. Ця література є напрочуд сучасною і різноманітною. Ви й самі чули: від тихих, спокійних віршів Наталки Білоцерківець – до агресивних „бойових черепах” Сергія Жадана. Тобто спектр дуже широкий. І це не може не вражати.

Любомир Петренко