В Україні вшановують пам”ять жертв голодомору 1932-33 рр.

В Україні мабуть важко знайти родину, яка б не втратила бодай би однієї близької людини у часи страшного голоду. Трагедія не оминула й сім”ю нині 80-річної Софії Денисенко, яка нині живе у Львові, де довгий час в університеті виклада німецьку мову. Практично всю її родину, полтавських козаків, починаючи з сімнадцятого року, було знищено. “Била їх революція, колективізація, а вже голод зрізав усіх”, - каже Денисенко:

“Наша сім’я пережила всі страхи і знищення українського селянина-хлібороба. Ми п’ятдесят років мовчали, навіть не згадували, бо якби би сказав, що з голодомору померли, то тебе б запроторили до в’язниці. Єдине, що робили мої батьки, то йшли до церкви, а я писала на поминання. А ці списки такі довгі, тридцять шість чоловік, - і тридцять один загинув, навіть імена повторювалися”.

У заможному полтавському селі Ковердена-Балка, де народилася Софія Денисенко вимерли сотні людей, передусім знищували господарів, які не хотіли йти у колгоспи віддаючи останнє майно. Чоловіків убивали, а жінок з дітьми виганяли світ за очі, так вони ходили попідтинню, рили землянки, пухли з голоду і вмирали, пригадує Софія Денисенко:

“Колективізація – це страшно. Село поділили на куркулів, середняків і бідних. Між ними почалася класова боротьба, яка привела до того, що господарів не залишилося. Чого відбувся голод, бо все забирали: горщечок із кашею в печі і те забрали. Залишились живими тільки ті, які втекти зі села. Вмирали, пухли з голоду. Мій братик просив дати хліба, бо хотів їсти і вмер”.

Навіть мати, яка втекла з ще малою Софією до Полтави, довгі роки приховувала, що вона селянка, а її село майже вимерло. Відкрито про трагедію почали говорити лише нещодавно. „Свідчень про жахи, які відбувалися в українських селах є тисячі”, - каже голова науково-меморіальної експедиції “Слідами голодомору в Україні 33-го року” лікар Ганна Семенюк. За її даними, тоді зникло двадцять тисяч сіл. Учасники експедиції з’ясували, що найбільше голодували селяни центральної, східної та південної України. Українські села були наче в резервації, ніхто не міг просто виїхати чи приїхати, все було під охороною енкаведистів:

“Ми знайшли в Херсонському, Одеському архівах матеріали про канібалізм. Немає змоги це опублікувати, але ми про це говоримо. Ми бачили судові процеси над людьми, які поїдали своїх дітей. Це сотні випадків. Ми находимо в архівах, що було в домі кілограм картоплі, десять огірків, дві цибулини і людину судили як куркуля. Люди їли те, що не можливо споживати – кору дерев. І таких свідчень є багато”.

Виконання постанови ЦК КПУ від 7 серпня 1932 року про охорону соцвласності доходило до абсурду. За п’ять колосків присуджували розстріл. Батьків, діти яких зрізували колосся на полях у родичів, засуджували. Селянина, який починав косовицю до колгоспних жнив, заарештовували, розповідали люди у селах, де побувала експедиція.

Дуже популярним у цей період став самосуд та розстріл на місці. Селами фактично керували п’яниці та нероби, які вступили до колгоспу, бо їм нічого було віддавати. Померлих вже фактично й не реєстрували. Серед загиблих - 70 відсотків дітей, їм вижити було найважче. Семенюк продовжила:

“Ми ніде не бачили посмертної довідки. Лише довідку на зразок, що вимерло дві тисячі скота. Очевидно, йшлося про людей. До цього часу жертви голодомору поховано в ярах, за тими мільйонами жертв ніхто не відспівав панахиди”.

Ганна Семенюк скаржиться, що й сьогодні майже ніде в селах України немає пам’ятних знаків жертвам голодоморів. Держава про це не дбає, доходить висновку дослідниця. За її словами, ще два роки тому роботу експедиції не те що не підтримували, а майже бойкотували - жодного сприяння та фінансової допомоги. Через те експедицію довелося перервати. Мине ще два-три роки і ніхто вже не зможе дізнатися повної правди про голод в Україні, застерігає Семенюк. Очевидців щораз стає менше, а хто ще живий отримали глибоку психологічну травму, і не завжди готові говорити жахи минулого.

Галина Стадник