Двонаціональні шлюби: бюрократична біганина коштує багато нервів, грошей та часу

�вого чи психологічного характеру, що зрештою можуть торкатися будь-якої сім»ї, двонаціональні пари мусять рахуватися з проблемами бюрократичного ґатунку.

Власне, день одруження мав би бути найщасливішим днем у житті двох закоханих. Та, як виявилося, усе може зіпсувати «неправильний» паспорт партнера. Бюрократична тяганина, пов»язана з іноземним походженням коханого, може наперед отруїти молодятам радість від цієї події.

«Відомство у справах іноземців не хотіло подовжити дозвіл на перебування в країні через підозру у фіктивному шлюбі».

«Просто неймовірно, що там можуть заявити: ви що, не могли знайти собі якогось німця?»

«Вони навіть прийшли до неї додому і перевірили, чи вона має дві зубні щітки у ванні.»

«Німець, котрий іде вулицею з жінкою з Таїланду, читає на обличчях перехожих: він її купив.»

Насправді, як каже Дерте Мельцер, двонаціональні сім'ї хочуть одного:

«Так само жити, як будь-яка німецько-німецька пара. Та чомусь на нас дивно дивляться на вулиці, в установах всіляко ускладнюють нам життя».

Дерте Мельцер є головою кельнського відділення "Об'єднання жінок, котрі одружені з іноземцями” (IAF) і сама вже впродовж восьми років живе у щасливому шлюбі з чилійцем. Вона розповіла, що тепер їхня клієнтура значно розширилася. Якщо у 1972 році, на момент заснування об’єднання, одружені з іноземцями складали екзотичну меншість, то сьогодні змішаною є вже кожна шоста сім’я, не рахуючи шлюбів, укладених за кордоном, котрі статистика взагалі охопити не може. Коли у цих пар виникають проблеми, вони можуть цілком довіритися Дерте Мельцер.

А проблеми ці виникають ще задовго до самого шлюбу, ділиться гірким досвідом Мельцер. Біганина між відомствами у справах іноземців, посольствами та відділами реєстрації шлюбів коштує нервів, грошей та найважливіше – часу. Трапляється, що пари змушені жити в розлуці цілий рік, перш ніж зможуть кинутися в обійми один одному. Між іншим, каже Дерте Мельцер, німецькі сім’ї, як правило, розпадаються після річної розлуки. Розповідає одружена з африканцем Уте Дінґ:

“Ми подали заяву, будучи повністю закохані один в одного. Поки ми нарешті змогли одружитися, пройшов рік. Це була жахлива паперова війна.”

Та навіть якщо людина врешті-решт зібрала всі завірені та перекладені довідки, як це зробила Уте Дінґ, до фінішної прямої ще далеко. Бо у німецьких установ раптом може виникнути підозра, що пара, котра прагне одружитися, хоче укласти фіктивний шлюб. Рита Чачкович з боннського відділення IAF розповідає:

“Візьмемо два приклади. Якщо до якоїсь німецької установи прийде німецько-французька пара, то жодному співробітникові не спаде на думку, що може йтися про укладення фіктивного шлюбу. А якщо це буде, скажімо, німецько-нігерійська пара, то вже можна бути більш ніж упевненим, що така підозра існує. Усі думають: гм, щось з цим не так...”

У таких випадках партнерам роздають анкети, які ті заповнюють окремо. Головне - щоб відповіді одного і другого співпадали, каже Рита Чачкович:

“Запитують про імена тещі, тестя, свекра та свекрухи, про адресу братів чи сестер, про розмір взуття партнера – фантазії нема меж. Ми якось вирішили трохи пожартувати і самі склали невеликі анкети, які роздали перехожим у Бонні. У результаті деякі невинні питання навіть явно благополучні подружжя заганяли в глухий кут”.

Прикладів сваволі установ, коли IAF мусило допомагати, Рита Чачкович знає чимало. Наприклад, африканець, котрому не дозволяли в’їхати до Німеччини через те, що він сказав, що його подруга живе на першому поверсі, тоді як вона відповіла, що мешкає на другому. Чи випадок з турецько-німецькою парою, у котрої народилася дитина. Тоді їм закинули, що, судячи з дати квитка, чоловік ніяк не може бути батьком дитини, і почали наполягати на перевірці батьківства. Рита Чачкович:

“Ви можете собі це уявити? Німецькі чиновники сидять з календариком за письмовим столом і вираховують, чи дата зачаття співпадає з квитком на літак...”

На жаль, Рита Чачкович знає й випадки, коли сумніви справді є небезпідставними:

“Трапляється, звісно, що іноземний партнер одружується лише задля того, щоб жити в Німеччині, чи навпаки, німецький партнер йде на шлюб з іноземцем задля пригоди, щоб спробувати ненадовго хвилюючий зв’язок з молодою жінкою чи чоловіком і за рік сказати ”прощавай”, не маючи ніяких зобов’язань. Через такі невтішні випадки двонаціональні сім’ї завжди підпадають під цю підозру, чи вони, бува, раптом теж щось подібне не замислили.”

Іноді через такі пересуди люди поводяться геть абсурдно. Наприклад, історія, котра, власне, призвела до створення “Об'єднання жінок, котрі одружені з іноземцями” у 1972 році. Під час Олімпійських ігор було здійснено замах на ізраїльську делегацію. Після цього багатьом палестинцям, котрі жодним чином не були причетні до замаху, лише через їхню приналежність до цієї нації було наказано залишити країну, а перед їхніми німецькими дружинами поставили вибір: або разом з чоловіком виїхати геть з країни, або розлучитися.

Сьогодні таке собі важко уявити. Утім Рита Чачкович, консультант IAF, каже, що й нині до двонаціональних пар ставляться, ніби до людей другого класу.

Попри усілякі зовнішні подразники бінаціональним парам важче вже тому, що вони мешкають ніби в двох культурах, які іноді дуже сильно відрізняються або навіть заперечують одна одну.

“Важко, оскільки дві культури дуже сильно відрізняються. У мене є багато друзів, котрі одружені з німцями, однак всюди однакові проблеми. Ці повсякденні кліше – наприклад, щодо пунктуальності, надійності – це велика проблема.”

“Є багато речей, які вражають мого чоловіка. Наприклад, нудистські пляжі. Це просто шок для людини, котра до цього завжди жила лише в Іраку”.

Цікавим є й розподіл жіночих та чоловічих ролей у таких сім”ях. Наприклад, Уте, одружена із сенегальцем, змушена миритися з патріархальними традиціями в родині її чоловіка:

“Взагалі я завжди вважала себе емансипованою жінкою. Утім у сімейних стосунках я не є прихильницею радикальної емансипації. Дійсно, певні домашні справи просто належать до моїх завдань. Наприклад, я дбаю про приготування їжі.”

Марта, що приїхала до Німеччини з Еквадору, має зовсім інший досвід зі своїм німецьким чоловіком:

“Є дуже багато приємних дрібничок. Наприклад, чоловік приносить мені сніданок у ліжко, миє посуд, прибирає. Щось схоже неможливо собі уявити на моїй батьківщині. У нас після десятигодинного робочого дня жінка повинна ще подбати про господарство та обходити чоловіка, як короля.”

Різні ментальні підходи до вирішення тих чи інших сімейно-побутових проблем часто важко зрозуміти обом партнерам. Українка Діна розповідає, що одружена з нiмцем вже майже 4 роки, але й досі в окремих ситуаціях не знає, як реагувати:

«В Українi, наприклад, не прийнято, щоб батьки позичали грошi дiтям чи навпаки. Якщо грошi є, то їх просто дають. У Нiмеччинi ж це абсолютно нормальне явище, i дiти радiють, що позичену суму можна принаймні повертати без вiдсотків. В Українi бaтьки пишаються тим, що можуть подарувати дiтям квартиру, чи машину. У Нiмеччинi батьки пишаються тим, що дiти самостiйно заробляють грошi i купують машину у тих самих батькiв, можливо, трохи дешевше, нiж на ринку. Ми, наприклад, мешкаємо у квартирі батьків мого чоловіка, і платимо їм за це квартплату. Мiй чоловік не мiг повiрити, що мiй тато купив для брата квартиру і не братиме за це з нього квартплати. Така розкiш трапляється в Нiмеччинi дуже рiдко.»

Попри всілякі негаразди, переконана консультант IAF Рита Чачкович, яка сама вже 20 років перебуває у шлюбі з хорватцем, двонаціональний шлюб ніби відкриває нові горизонти перед подружжям: дає можливість подивитися на ”заїжджене” життя іншими очима, розвинути з цього якусь унікальну сімейну культуру, у якій двомовність для спільних дітей є природнім явищем, у якій батьківщина іншого сприймається, як своя власна, а в хатньому інтер”єрі органічно уживаються елементи різних культур.