«Дитя Чорнобиля» - захоплюючий німецький репортаж про чорнобильську зону

Стиль, у якому написана книга Мерле Гільбк, нагадує захопливий роуд-муві й цікавий репортаж з місць, до яких не кожному хотілося б потрапити. Упродовж трьох років німкеня тісно займалася чорнобильською темою, відвідавши зокрема й закриту зону навколо ЧАЕС як на українській, так і на білоруській території. Розповідь ведеться від першої особи, від особи двох дітей Чорнобиля.

«Одна така дитина справді є чорнобильською дитиною, яку зачали через кілька днів після катастрофи за кілька кілометрів від зони відчуження, на нині білоруській території. Батько цієї дівчини був евакуйований з Прип’яті. Я їздила закритою зоною з цією дівчиною на ім’я Маша. А друга чорнобильська дитина – це я. Адже саме в той день, коли я дізналася про катастрофу, можна сказати, прокинувся мій інтерес до зеленого руху й до політики», - розповіла Deutsche Welle авторка.

У книзі Мерле Гільбк – багато вражень від зустрічей з людьми, які постраждали від катастрофи на Чорнобильській АЕС чи ліквідовували її наслідки. Утім, однією з центральних тем розповіді є й той вплив, який справила аварія на німецьке суспільство. Саме після аварії на ЧАЕС в Німеччині виникли багато громадських ініціатив і став активно розвиватися рух проти атомної енергетики. Фактично, переконана Мерле Гільбк, без Чорнобиля не було б і такого стрімкого зльоту партії Зелених у Німеччині.

Зона й туризм

Книга «Дитя Чорнобиля» починається з опису в’їзду на територію закритої зони. Мерле Гільбк розповіла, що потрапити на її українську частину для неї не було проблемою. Все досить просто, можна написати заяву й отримати дозвіл, тільки плати гроші, розповідає німецька журналістка. Вона пригадує, що спершу була приголомшена, коли прямо в київських готелях дізналася про можливість замовити справжні великі тури до чорнобильської зони. Щоправда чорнобильською туристкою вона не стала, а до зони поїхала приватно, на машині.

Водночас на білоруській території було не так просто потрапити до закритої зони. Мерле Гільбк каже, що шлях туди був не зовсім легальним: «Дуже помітна на прикладі закритої зони різниця, яка є в політичному розвитку України й Білорусі після 1986 року. Українці поводяться зі своєю частиною зони простіше й демократичніше, але водночас й більш капіталістично. Для мене відкриття чорнобильської зони для туристів – це справді капіталістичні дії».

Описуючи свій перехід КПП Дитятки, німкеня детально описує великі черги людей, які купили дозволи для в’їзду в зону, щоб там порозважатися: «Я собі думала часто, що це люди, яких краще було б туди не пускати – якісь фанати військових ігор, гравці у пейнтбол, якісь дуже дивні американці, які знімають себе на відео у зонах із великою радіацією і "торчать" від показників радіоактивної небезпеки на своїх дозиметрах. Потім вони завантажують ці відео на YouTube й дуже горді з цього. Як на мене, це дуже дивна поведінка».

Німецьке «зелене» піднесення й київська Троєщина

Нині, напередодні 25-річчя Чорнобиля журналістка практично постійно подорожує Німеччиною з читаннями зі своєї книги. Для різних аудиторій вона обирає різні уривки зі своєї розповіді «Чим молодша публіка, тим більш репортажні моменти я обираю для читань. Приміром, коли читаю в школах чи гімназіях, то починаю завжди з першої глави. У ній дуже швидкий перебіг подій, ідеться навіть про інтернет і цю відому молодим людям гру „Stalker“. Тобто, чим молодша публіка, тим молодший за змістом текст», - розповідає Гільбк.

Коли читання проходять в екологічних організаціях, то авторка більше зачитує ті розділи, що присвячені становленню протестного екологічного руху в Німеччині після Чорнобиля. Втім, є один уривок з книги, який Мерле Гільбк зачитує для будь-якої аудиторії. В ньому йдеться про київський житловий район Троєщина, де мешкають дуже багато переселенців з Прип’яті, понад 40 тисяч людей, практично в одному кварталі багатоповерхівок. Від самого початку ці люди живуть досить ізольовано, ділиться своїми враженнями німецька журналістка. Спершу їх просто всіх разом туди заселили, а нині більшість з них просто не можуть працювати через захворювання, отримані в результаті опромінення, що теж сприяє ізоляції від решти суспільства.

«Я сама бачила приклади, коли в багатьох родинах, у переселених із зони чи в сімях ліквідаторів, просто кидають жереб, щоб визначити, кому жити далі, за кого платитимуть гроші за курс хіміотерапії. Тобто вся родина збирає гроші для когось одного, а у інших немає шансів лікуватися, бо на них просто немає грошей. Тобто вирішують, хто з фінансової точки зору важливіший для родини, за його лікування й платять. А решта приречені помирати. Це для мене – сучасна Чорнобильська катастрофа», - каже Мерле Гільбк.

Пам’ятати – означає допомагати жертвам

Журналістка розповідає, що цей пасаж не залишає байдужим нікого з її слухачів. Фото зруйнованого реактора ЧАЕС відоме в Німеччині практично всім. Вона навіть називає цей кадр чимось на кшталт такої собі "ікони". Більшість молодих німців принаймні знають про те, що трапилося в Чорнобилі. А для багатьох старших людей Чорнобиль асоціюється навіть із суспільними й політичними змінами в Україні.

Підсумовуючи свої враження від поїздок до 30-кілометрової зони й зустрічей з жертвами катастрофи Мерле Гільбк каже, що їй хотілося б звернутися передусім до політиків і до керівництва країн як в Україні, так і в Німеччині з вимогою робити все для того, що про Чорнобиль не забували. Утім нагадувати про трагедію, на її переконання, слід в рамках якихось формальних заходів, а справжніми діями. «Треба більше піклуватися про жертв трагедії, – каже німецька журналістка, – сприяти тому, щоб не скасовувалися пенсії для постраждалих і ліквідаторів, щоб їм нарешті надавали кращу медичну допомогу».

Автор: Леся Юрченко
Редактор: Роман Гончаренко