Документальна «Колискова» зі столичних вулиць

«У мене не було подарунку моїм онукам на Новий рік, – розповідає Тамара Трампе, – І я подумала, чому б не зробити маленький фільм про нашу вулицю. Мені дуже подобається, що тут живе так багато різних людей, різних націй. Всі свої фільми я створюю з оператором Йоханом Файндтом. Він підказав мені: «А давай подумаємо про документальне кіно на цю тему. Так, ми почали працювати над стрічкою «Колискова».

«Я просто вийшла з камерою на вулиці Берліна і ставила лише одне питання: «Яку пісню вам співали в дитинстві на ніч?». Я почула польські, чеські, турецькі, китайські колискові», - розповідає документалістка.

Різні пісні – різні історії

Упродовж трьох років Тамара Трампе фільмувала все без упину. «Якщо б були гроші, ми б ще три роки знімали. В цьому фільми дуже відкрита структура, там можна знімати, знімати, знімати, знімати. Є інші фільми, коли ти розумієш, що ти вже все зібрала, про що хотіла розповісти. В цьому фільми три неповторні герої: місто, люди, які в ньому живуть, і пісні».

Коли закінчується день і діти вкладаються спати, вони чують дуже різні пісні. Маленького Гельмута, про якого розповідає Тамара Трампе, кожного вечора зустрічала лише тиша. Він зростав в сім’ї глухонімих. Його рідною мовою була мова жестів. Лише в чотири роки він сказав своє перше слово. А зараз він німецький композитор Гельмут Орінг, для нього музика – це життя. «Я плакала, коли ми знімали, - ділиться Тамара Трампе, – Нічого не було в його житті такого, щоб він міг сподіватися, що писатиме таку музику. І так кожна пісня, як біографія, неповторна і особлива».

Документалістка ніби нагадує: люди походять від людей, але не завжди з появою на цей світ їх зустрічає турбота та любов. «З самого дитинства я був лише продуктом, який несподівано з’явився на цей світ», - розповідає герой її стрічки - поляк Детлеф Яблонський. Він перебирає пальцями струни і згадує, як народився у в’язниці, де відбувала строк покарання його мати.

Стати «своєю»

Свою першу колискову Тамара Трампе почула від бабусі, тоді вона жила в маленькому містечку поблизу Дніпропетровська. «Бабуся завжди співала тужливі пісні, я не розуміла, про що вони, але голос був спокійний, хороший».

А потім бабусині наспіви обірвалися, мама Тамари вийшла заміж за німця, і вони переїхали до Берліна. «У Німеччині, в 1949 році ніхто не очікував на українську дитину, я була ворогом. Чужа. Це був жах. Ми приїхали у листопаді. Все було сірим, лише одні руїни, геть все розбите було. Сірі люди. Закриті обличчя. В мене тоді був тиф. Я без волосся приїхала. Дуже важко було».

Відчути себе «своєю» їй вдалось лише тоді, коли вона народила сина та заспівала йому колискову. Щоправда, німецькою. І вирішила: «Добре, тепер, я вже німкеня». Саме тоді і визначилась – буде знімати кіно, про себе і таких як вона.

Автор: Олена Волкова
Редактор: Леся Юрченко