ЗМІ: Як позбутися державного втручання
9 листопада 2005 р.
Рада преси Німеччини – одна з найдавніших у Європі. Вже протягом перших років існування Федеративної республіки Німеччини час-від-часу робилися спроби державного регулювання у сфері засобів масової інформації. Прагнучи припинити таку практику, об’єднання видавців та спілки журналістів заснували 1956 року так звану „Раду преси”. Це була відповідь неурядових організацій на спробу держави втручатися у зміст повідомлень ЗМІ. Розповідає Лутц Тілльманнс – керівник Ради преси Німеччини:
„Завдання ради – з одного боку піклуватися про свободу слова, захищати свободу думки, дбати про те, щоб журналісти мали доступ до інформації, підтримувати їх, коли йдеться про державні перепони. З іншого боку, Рада преси має працювати так би мовити в середині – розбиратися зі скаргами на певні ЗМІ.”
У таких країнах, як Бельгія, де проблем з утисками журналістів немає, основне завдання Ради преси – розгляд скарг. Прототип такої ради у Бельгії з’явився ще 90-го року. Але вона складалася виключно журналістів і тому рівень довіри до неї читачів не був достатньо високим. До того ж, низка скандалів пов’язаних із ЗМІ наприкінці 90х призвела до того, що у суспільстві викала дискусія про створення системи контролю за етичною поведінкою засобів масової інформації. Результатом цих процесів стало створення 2002 року ради преси, до якої, окрім журналістів, входять також видавці та представники громадських організацій. Фліп Фотс з Ради преси Бельгії говорить, що за час роботи організації кількість позовів до суду на ЗМІ значно зменшилася. Адже багато потенційних позивачів отримали пояснення або ж і вибачення. Тому вирішили не звертатися до судових інстанцій. Говорить Фліп Фотс:
„Багато скарг стосуються точності. Люди ображені тому, що те, що написано у газеті не відповідає дійсності. Також багато скарг щодо неповаги ЗМІ до приватного життя. Люди скаржаться, наприклад, що в газеті надрукували їхнє фото. Це – дві головні причини.”
Діяльність Рад преси різних країн загалом спирається на кодекс етики – низку правил, які більшість ЗМІ погоджуються виконувати. Приміром, у Болгарії, після семи невдалих спроб такий документ ухвалили лише минулого року. Завдяки підтримці Євросоюзу, який започаткував відповідний проект, у країні кодекс етики було розроблено із урахуванням досвіду таких країн, як Німеччина, Великобританія та Нідерланди. Журналістам вдалося досягти компромісу, і у листопаді минулого року документ було підписано на церемонії, яку відвідали більшість представників медіа-бізнесу, президент, прем’єр-міністр та спікер парламенту. Говорить Огніан Златев – член болгарської Ради преси:
„Спікер нашого парламенту використав цю можливість для заяви. Він сказав: спостерігаючи за тим, як представники медіа-світу підписують кодекс, правила якого погоджуються виконувати, він думає, що перехідний період до демократії в Болгарії було завершено.”
У Естонії – країні, яка колись була частиною Радянського союзу, кодекс етики ЗМІ було ухвалено лише за 5 років після створення Ради преси. Сама ж рада з’явилася ще 1991 року. За словами Тарму Таммерка з Ради преси Естонії, це пояснюється особливостями географічного розташування його країни. А саме, сусідством із Фінляндією, звідки естонські журналісти отримують підтримку.
„Цю систему до Естонії ми імпортували. Але насіння потрапило до родючого ґрунту. Ідея швидко поширилася в медіа-секторі.”
Втім, естонські журналісти спочатку не бачили сенсу в запровадженні кодексу етики. За словами Тарму Таммерка, панувала думка: навіщо встановлювати правила, якщо ми нарешті отримали свободу. Втім, поступово серед представників ЗМІ з’явилося усвідомлення того, що засоби масової інформації несуть певну відповідальність перед суспільством. Зрештою 1996 року було ухвалено Кодекс етики.
„Ми вивчили урок: нічого не можна робити у країні силоміць, яка перебуває на певному етапі розвитку. Це має бути логічний процес.”
За словами Тарму Таммерка, створення механізмів саморегулювання у ЗМІ має бути результатом процесу, який з’являється на певному етапі розвитку суспільства. Особливо це важливо для тих країн, що утворилися на пострадянському просторі.
Тетяна Карпенко