Катастрофа, що не повинна повторитися

Події 26 грудня 2004 року тепер називають ”Хвилею смерті”. Зранку минулої неділі на дні Індійського океану стався землетрус силою в 9 баллів за шкалою Ріхтера. Епіцентр був неполадік індонезійського острова Суматра. Спричинена землетрусом морська хвиля, так зване ”цунамі”, накрила убзережжя цілої групи азіатських країн, руйнуючи на своєму шляху все.

Число людських жертв катастрофи, серед яких було багато туристів, зростало як сніжний ком. Спочатку повідомляли про десять загиблих, потім про сто, тисячу, десять тисяч, сто тисяч. Очевидно, ця цифра зростатиме ще.

Але від самого початку катастрофи поставали запитанні: чому число жертв таке велике? Чому людей не вдалося попередити і врятувати? Свої відповіді пропонує експерт Вольф Добровскі – професор, керівник відділу досліджень катастроф при університеті німецького міста Кіля.

Пане Домбровскі, чи можна якось захиститися від такої стихії?

На це питання не можна відповісти ”так” чи ”ні”. У принципі заможні держави завжди мають кращі можливості для захисту чи то шляхом систем попередження, чи то завдяки певним захисним спорудам. А бідніші країни не завжди можуть собі дозволити такі інвестиції, а іноді й не хочуть.

Чому можна було б запобігти завдяки системі раннього попередження?

Справа в тому, що про землетрус було відомо за кілька годин до надходження хвилі до берегів. Американські та інші сейсмостанції в Тихому океані зафіксували цей землетрус і намагалися поінформувати регіони, що опинилися в зоні небезпеки. Але саме в тих країнах, які зазнали найбільшого удару, цю інформацію не було сприйнято належним чином. Там не було центрів захисту від катастроф, не було експертів, які б займалися координацією, і не було нормальної системи попередження.

У чому проблема: чи бракує політичної волі, чи може просто нема грошей?

На це питання теж не так просто відповісти. Тут ідеться про пріоритети. У принципі можна сказати, що у регіонах, де туризм приносить багато грошей, треба не шкодувати і вкладати кошти в такі системи. Гроші на це є і вони були того варті, адже зараз наслідки для туризму будуть жахливі. Тобто це можна було зробити, але власті інакше розставили пріоритети.

Тобто ви вважаєте, що уряди постраждалих країн свідомо йшли на ризик такої масштабної катастрофи? Чи можна вважати їхню поведінку легковірною, адже вони свідомо відмовилися від систем раннього попередження землетрусів, які існують у США та Японії?

Їхня поведінка не була легковірною в жодному разі. Йдеться, повторюся, про вибір пріоритетів. Очевидно, можновладці думали, що катастрофа таких масштабів дуже маловірогідна і краще вкласти гроші в інші важливі речі. Якщо поглянути в історію, то такі наслідки землетрусу справді дуже рідко можна знайти. Логіка була проста: ми ризикуємо і не вкладаємо гроші в ці дорогі сучасні системи захисту, оскільки небезпека дуже мала. Це нормально. Так регагують усі люди, а потім, коли лихо вже трапилося, тоді звичайно страждають усі.

Як повинні країни, що постраждали від цунамі, реагувати на це лихо? Чи буде за міжнародної допомоги створено систему попередження?

Так, я переконаний, що зважаючи на масштаби катастрофи годі й думати про те, що з нею можуть упоратися окремі держави чи їхні групи. Наслідком має стати міжнародна співпраця, приклади якої вже існують у Європі. Південноєвропейські країни вже об”єдналися і створили спільну систему попередження про землетруси в Середземномор”ї. Тобто має постати міжнародна глобальна система попередження.

Відразу після катастрофи почалася боротьба з її численними наслідками. Міжнародна спільнота відреагувала миттєво і допомога продовжує прибувати до районів лиха. Як можна оптимально організувати допомогу так, щоб вона дійшла до конкретних людей на місцях?

Отже, по-перше, на надджержавному рівні існує ціла низка організацій, які цим займаються від ООН до Всесвітньої організації охорони здоров”я. Вони займаються організацією, координацією та іншим. Але з іншого боку в заможних країнах існує чимало організацій, які займаються допомогою постраждалим самостійно, не завжди координуючи свої дії. Тут теж треба заснувати глобальні центри, які б надавали централізовану допомогу.

ООН уже запровадила програму, мета якої – зменшити наслідки катастроф шляхом запобіжних заходів. На думку експертів цієї програми, якби в Південно-Східній Азії було вжито певних заходів, жертв було б менше.

Зважаючи на жахливий стан речей та величезну потребу у допомозі це зараз не так уже й важливо. Але міжнародні гуманітарні організації та ООН систематично працюють над тим, щоб якнайефективніше запобігати різним катастрофам, або вони не забирали стільки людських життів та не мали таких значних наслідків для країн. Тому п”ять років тому Організація Об”єднаних Націй вже запровадила програму під назвою "Disaster Reduction", до якої залучено багато відділів ООН та міжнародних організацій з надання допомоги. Говорить Джон Гардінг з Женевського секретаріату програми:

”Ми хочемо побудувати більш стійкі до катастроф супільства. По-перше, йдеться про те, щоб створити культурне сприйняття цього за допомогою освітніх програм. По-друге, ця проблема повинна мати на політичному порядку денному більшу ступінь важливості. По-третє, мова йде про створення систем раннього виявлення”.

Катастрофам не можна запобігти, але можна бути більш-менш готовими до них – вжити попереджувальні заходи, котрі зменшують руйнівні наслідки. Це можуть бути система раннього розпізнавання, цивільна оборона, плани на кризові випадки, інформаційні кампанії, захисні споруди – список можливих заходів можна продовжувати. У програмі могли б також наводитися приклади успішного застосування відповідних заходів. Приміром, у Бангладеш зараз зовсім інакше запобігають затопленням, ніж раніше.

Подібні заходи майже не застосовувались в регіоні, де сталася нинішня катастрофа. Що, звичайно, не є ані моральним, ані якимсь іншим звинуваченням, підкреслює Гардінг. Зрештою, подібні катастрофи дуже рідко трапляються у цьому регіоні. Але на цьому прикладі треба вчитися. Гардінг:

”Якби були вжиті запобіжні заходи, прості та недорогі, жертв було б зовсім небагато. Це означає: існують заходи, структури та стратегії, яких можна застосувати перед катастрофами. Існує багато знань про ризики, є дослідження про небезпеку цунамі в Індійському океані. Проте ніяких заходів не було вжито”.

Уряди мають інші пріоритети – сюди відносяться й боротьба з бідністю та хворобами, додає Гардінг. Для спорудження структур протидії подібному природному лиху, таким країнам як Таїланд чи Шри-Ланка могло б просто бракувати коштів. Але ж програма розроблена з урахуванням допомоги країнам, що розвиваються. Тому що багато катастроф стається саме у бідних країнах, і для них вони стають особливо гострими через те, що ці держави за браком коштів недостатньо до них підготовані. Отже, гіркий урок Азії стосується також і багатих країн світу. Гардінг:

”95% відсотків коштів, які витрачаються під час катастроф, йдуть на безпосередню першу допомогу. При цьому було б набагато ефективніше та дешевше інвестувати ці гроші перед катастрофами, це зробило б країни менш вразливими. Коли надається допомога країнам, що розвиваються, то про це не думають як про пріоритетний напрямок”.

Утім, Німеччина, на думку Джона Гардінга, є хорошим прикладом у цьому відношенні, оскільки уряд підтримує цю програму. Він утримує в Бонні центр, котрий спеціалізується на розробці систем раннього розпізнавання.

У січні в японському Кобе пройде міжнародна конференція по програмі "Disaster Reduction". Остання катастрофа надасть їй особливого значення.