Колишні ахіви КДБ в Україні: профільтрували і вивезли до Москви

Внаслідок політичних змін у країнах Центральної та Східної Європи нині триває процес переосмислення комуністичного минулого. Вивчення та оцінка історичних подій значною мірою залежить від доступу до архівів колишніх спецслужб. Яка доля спіткала архіви КДБ в Україні та Росії? Чи можуть ними вільно користуватися науковці, журналісти, правозахисники? Цій темі ми й присвятили нашу сьогоднішню передачу. Можна сказати, що Україні, як мабуть і іншим республікам, що свого часу входили до складу СРСР, не пощастило з колишніми архівами Комітету державної безпеки. Ще задовго до розвалу Радянського Союзу КДБ розпочав знищувати документи. Як зауважують експерти, під час розвалу Радянського Союзу фільтрація архівів відбулася і в Україні. А після спроби путчу 1991-го року чимало документів спецслужб була вивезена до Москви. Говорить Роман Круцик, керівник українського відділення правозахисної організації "Меморіал": "Так що в якійсь мірі Україна була обібрана і часто, шукаючи історичної правди, нашим науковцям треба звертатися до московських архівів, де не дуже легко вдається діставати ті чи інші документи, що стосуються радянського періоду і репресій, що здійснювалися в Україні". Про те, що саме сталося з вивезеними до Москви документами, можна тільки здогадуватися. Говорить Микита Охотів, директор програми "Доступ до інформації", яка реалізується російським відділенням правозахисної організації "Меморіал": "Що стосується архівів спецслужб, то родичі репресованих або люди, які зверталися на підставі їхнього доручення, дедалі частіше скаржаться, що у справах, які вони дивилися десять років тому, була одна кількість сторінок, а тепер інша кількість. Під приводом начебто малого значення цих документів інколи їх знищують". Співробітнику російського "Меморіалу" Микиті Петрову вдалося задокументувати систематичне знищення матеріалів з архівів КДБ. У своєму меморандумі, опублікованому на початку 90-х років, Петров написав про безпрецедентне знищення дос"є відомих радянських дисидентів Андрія Сахарова та Олександра Солженіцина. Парадокс полягає в тому, що історію НКВС 30-х - 40-х років можна краще вивчити, ніж діяльність спецслужб під час пізніших десятиліть. Те, що своїми указами в 90-х роках відкрив Єльцін, президент Путін знову засекретив. "Під час конституційного процесу, пов"язаного з діяльністю КПРС, що відбувся 1992-го року, було розсекречено чимало документів з важливими деталями історії репресій. Крім того, можна було прочитати цікаві документи, які містили чітку інформацію про те, як партія та КДБ підтримували ліво-терористичний рух на Заході. Копії окремих документів зберігаються в Державному архіві Музею новітньої історії і впродовж певного часу до них був вільний доступ. Однак 2000-го року ці документи знову були оголошені секретними, навіть незважаючи на те, що всі законодавчі терміни вже минули". Однак повернемося до архівних матеріалів, які були вивезені до Росії з України. Серед них опинилися не тільки документи, які стосуються внутрішніх справ КДБ, але й частина матеріалів про голодомор. Роман Круцик продовжив: "Відомо, що в 1932-33 роках, однією з причин голодомору було й те, що Москва торгувала українським хлібом для того, щоб мати кошти на закупівлю технологій, зробити ривок на індустріалізацію. На жаль, всі архівні документи, що стосуються безпосередньо продажу зерна конкретним державам та фірмам, опинилися в Москві. Очевидно, ще потрібні будуть роки, щоб повністю дати оцінку і висвітлити на основі архівних документів причини голоду 32-33 років в Україні". Це пов"язано не тільки з тим, що частина документів знову може бути засекреченою, але також з певними писаними та неписаними правилами, які панують у російських архівах. Науковому співробітнику Заочного університету міста Гаґен Барбарі Фальк, яка досліджує історію голодомору, довелося зустрітитися в Москві не тільки з відвертим хабарництвом. За її словами, у московських архівах панує певна ієрархія, яка визначає доступ до документів: "Спочатку йдуть відомі російські історики. На другому місці перебувають американські університети, оскільки вони в порівнянні, наприклад, з німецькими університемами мають більше грошей. Часто американці разом з російськими архівами працюють над реалізацією спільного проекту, що дає росіянам змогу заробити додаткові гроші". За словами Барбари Фальк, лише після того, як ці науковці опрацювали певну ділянку архіву, її відкривають також для інших. Незважаючи на те, що частина архівних документів, і мабуть найцікавіших документів, вивезена до Росії, нехтувати українськими архівами, в яких інколи панують хаотичні умови, теж не можна. Говорить Барбара Фальк: "Архіви не тільки в Україні, але також у Росії відображають стан держави в часи, до яких вони відносяться. Скажімо, через відсутність систематизації матеріалів, які відносяться до часу перших п"ятирічок, робота, з одного боку, ускладнюється, з іншого - можна знайти дуже цікаві матеріали, яких немає в переліку. Мені самій довелося знаходити такі цікаві документи, які в іншому випадку цілком могли б опинитися і в секретному відділі". В Україні Барбарі Фальк довелося працювати переважно в харківських архівах, і після роботи в Москві вона була приємно вражена ставленням до неї: "У порівнянні з роботою в Москві, де панує бюрократичне ставлення до відвідувачів, у Харкові мені як іноземцю працювати було легше. Для мене навіть в індивідуальному порядку вирішували окремі питання, так що я могла замовляти більше документів, ніж визначено нормою. Цілком імовірно, що така відкритість була обумовлена тим, що я займалася соціально-політичною темою. Мене цікавили статистичні дані, які не мали безпосереднього зв"язку з великою політикою, з політикою радянських керівників". Те, що відкритість архівів визначається передусім темою, над якою працює науковець або журналіст, підтверджує і Роман Круцик. Про доносчиків, які в Україні неофіційно працювали на каральні органи, мабуть так ніколи і не вдасться дізнатися, хоча в українському законодавстві досить ліберально відрегульовано доступ до архівних матеріалів. Вільний доступ існує до документів, які були передані з колишніх архівів КДБ до державних архівів. Теоретично можна зазирнути навіть до тих документів, які нині зберігаються в архівах Служби безпеки України. Так, закон про реабілітацію жертв політичних репресій передбачає, що родичі репресованих мають право ознайомитися зі справами, а якщо в справі є якісь особисті речі, вони можуть претендувати на їх поверення. Але не все так просто, як виглядає на папері. Говорить Роман Круцик: "Є інциденти, коли представники спецслужб, порушуючи законодавство, іноді не допускають людей. Нещодавно одна наша член "Меморіалу" звернулася в архів СБУ, де просила ознайомитися зі справою свого дядька, відомого літературознавця Чумака. Їй було надано справу для ознайомлення, але коли вона хотіла взяти листи для написання праці про свого дядька, то їй було грубо відмовлено". Лише після втручання Романа Круцика, народного депутата другого скликання й голови київського відділення "Меморіалу", та його особистого звернення до заступника голови СБУ це питання врешті було вирішено: "Тобто, є окремі працівники, які десь намагаються чинити перешкоди наданню окремих архівних документів для вивчення науковцями. Інколи всупереч закону про реабілітацію жертв політичних репресій відмовляють навіть родичам". Водночас Роман Круцик застерігає від того, щоб сліпо вірити архівним документам. У цьому зв"язку правозахисник згадав про справу Івана Давидюка - письменника, який ще 1938-го року написав книжку "Сила чи розум", в якій передбачив хід другої світової війни. 1939-го року його було заарештовано: "У кінці справи написано, що він засуджений до десяти років і помер в одному з таборів Красноярського краю. Але ведучи дослідження в Івано-Франківській області, було здійснено більше сотні розкопок братських могил, в яких були поховані жертви політичних репресій. 1941-го року такі розкопки було проведено в Дем"яновому лазі, в Надвірній. При розкопках мати Івана Давидюка пізнала скатоване тіло сина. А в справі було записано, що він помер в такому то таборі". За словами Романа Круцика, спроби замовчування певних фактів можна було помітити не тільки за радянських часів, але й після здобуття Україною незалежності. Голова українського відділення правозахисної організації "Меморіал" навів такий приклад: "Роблячи розкопки в тому ж Дем"яновому лазі ми знаходили документи, які збереглися в одежі загиблих. Так ми знайшли документи двох репресованих - Мишковського та Гереги. Що стосується Мишковського, то родичам відповідали, що немає ніяких документів. І тільки, коли ми зробили розкопки, коли знайшли в одежі його вирок - він був засуджений до десяти років, - аж тільки тоді спецслужби показали справу, по якій проходило 18 осіб і в тому числі й Мишковський. Про Герегу його родичам в 1992-му році відповіли, що він засуджений і по дорозі в табір помер. А ми його останки й протокол обшуку знайшли в Дем"яновому лазі. От бачите, як відповідали родичам, а як дійсно сталося". Доступ до архівів колишніх спецслужб цілком залежить від політичної ситуації в державі, від політичного керівництва, наголосив Роман Круцик. "Якщо взяти, наприклад, прибалтійські країни, то вони дали оцінку цьому політичному минулому. У нас з огляду на ті події, які відбуваються на державному рівні, влада ніби намагається провести політичну амнезію, реабілітувати минуле. І, на жаль, українська держава ще не дала повної юридичної та історичної оцінки". Хоча тут уже простежуються певні зрушення. Першим серйозним кроком до переосмислення тоталітарного минулого в Україні експерти розглядають рішення про заснування в Києві спеціального наукового закладу, який має систематично досліджувати історію голодомору та політичних репресій. Володимир Медяний