Коли в Угорщині відкриють архіви держбезпеки?

З’ясувалося, що обидва свого часу були так званими інформаторами спецслужб або, як іще кажуть, „стукачами”.

Вибухова інформація внесла розкол у суспільство. Адже лише незначна частина угорців обурена й вимагає ретельного аналізу минулого. Переважна більшість громадян країни проти того, щоб парламент ухвалював новий закон про шпигунство, й не прагне повного доступу до архівних матеріалів колишніх комуністичних спецслужб.

Про те, що свого часу шпигуном був відомий угорський кінорежисер Іштван Сабо, якому на початку 1980-х дали премію Оскар, стало відомо в січні. Сабо:

„Все це було 50 років тому! 50 років, а не п’ять років. Тоді мене затримали з двома шкільними приятелями. Нас цілодобово допитували три дні. На третій мені дали підписати папірець про співпрацю”.

Після зміни комуністичної влади в Угорщині багато говорили про політичне минуле, але ця тема ніколи не була остаточно закрита. Політики постійно намагалися відвернути увагу громадськості від теми спецслужб. Сьогодні в Угорщині досі немає однозначної позиції, що краще: відкрити архіви й випустити джина з пляшки чи сховати глибше небезпечну тему. Говорить історик Ондраш Ґерваї з Будапешта:

„Існує проблема, коли країна не хоче думати, коли вона намагається приховати щось, розповідаючи напівправду. Це прикро”.

Саме Ондраш Ґерваї нещодавно викрив шпигунське минуле знаменитого на весь світ режисера Іштвана Сабо:

„Я сам був шокований, коли дізнався, що шпигуном був Іштван Сабо. Досі він вважався моральною інстанцією в Угорщині. Цілі покоління виросли під впливом його фільмів, таких як „Мефістофель”. Після падіння комуністичного режиму він постійно звертався до совісті нації”.

Попри скандальне викриття більшість угорців демонструють велику солідарність із Сабо, який був занесений до списків спецслужб під псевдонімом Кепеші. Натомість Ондраш Ґерваї отримує тепер листи з погрозами, в яких йому вказують, як він мав вчинити:

„Якби Ґерваї любив Сабо, він би ще в архіві проковтнув папку з матеріалами спецслужб, щоб вона ніколи не побачила світ”.

Від 1997 року угорці мають гарантоване законом право ознайомитися з матеріалами про них, що містяться в історичному архіві Служби державної безпеки. Але реально цим цікавиться мінімальна частка людей. Крім того, доступ до архівних документів обмежений. Матеріали видають лише тоді, коли, на думку відомства, не існує загрози національній безпеці.

Тому документи публікуються дуже вибірково й нерідко з політичних мотивів: якщо треба насолити комусь з опонентів, на світ витягають архівні дані спецслужби. Чи не варто остаточно й без обмежень відкрити архіви, щоб запобігти цій брудній грі? Іштван Сабо:

„Не знаю. Є так багато людей, які не зможуть нічого на це відповісти. Так багато людей, які пройшли довгий життєвий шлях і чогось досягли. Їх тепер цькуватимуть з політичних мотивів, а вони не зможуть відповісти”.

Сабо каже, що нікому не зашкодив своєю шпигунською діяльністю. Його єдиним мотивом було врятувати друга, якому нібито загрожувала смертна кара за причетність до протестів проти комуністичного режиму 1956 року.

На думку угорських політологів, відповідальність за те, що архіви спецслужб досі можна вважати фактично закритими, лежить не тільки на колишніх комуністах, а й на всіх партіях у парламенті. Вони поставилися до теми спецслужб як до загрози мирній зміні влади в Угорщині. За деякими даними, загальний список шпигунів, що співпрацювали з комуністичним режимом, нараховує від 100 до 150 тисяч імен. У світлі останніх подій лунають вимоги оприлюднити його весь.