„Креольський поклик любові” по-ландгренівськи

резентував у турне Німеччиною.

Нілс Ландгрен – учасник багатьох проектів. Серед іншого він співпрацював з легендарною американською групою „The Crusaders” і є продюсером відомої шведської співачки, правнучки автора «Війни і миру» Вікторії Толстой.

„У минулому мені кілька разів щастило працювати з Нілсом, у складі „The Crusaders”. Нілс завжди мені імпонував як музикант. Наш спільний альбом „Creol Love Call” став результатом глибокої багаторічної любові до джазу. Наша подорож до Нового Орлеану і робота в цьому місті стали чимось особливим – як для мене, так і для Нілса.”

Так характеризує Нілса Ландгрена та свою співпрацю з ним легендарний джазовий піаніст Джо Семпл. Їхній спільний альбом „Creol Love Call” („Креольський поклик любові”) являє собою екзотичний коктейль блюзу, музики соул, фанка, фьюжн, фокстроту, джаз-рока. І з огляду на це, за аналогією з фразою «рок-н-рол мертвий», напрошується і фатальний діагноз щодо джазу, з чим Нілс Ландгрен категорично не згоден:

„Як говорив Френк Заппа, джаз не мертвий, він просто смішно пахне. Ми ж намагаємося досліджувати нові форми джазу. Мені джаз-музика дає можливість свободи вираження – у такий спосіб, як мені заманеться. Це свобода імпровізації і свобода постійних змін. Це динамічна музика. Вона не повинна консервуватися в сенсі музичної форми. У нашому альбомі ми представили ці різні стадії історичного розвитку, починаючи приблизно від 1915 року до сьогодні. Проте ця музика постійно розвивається, що мені й до вподоби в ній понад усе”.

Нілс Ландгрен народився й виріс у невеликому містечку металургів, де його батьки працювали на заводі. Ходити, говорити і слухати джаз він почав, практично, одночасно. Наприкінці п'ятдесятих, коли Нілс ще, як-то кажуть, ходив пішки під стіл, його батько Карл-Ерік – сьогодні йому 89 і він досі спритно грає на корнеті – раз на тиждень проводив репетиції зі своїм джаз-бендом у вітальні власного будинку. І малюк Нілс зачаровано стежив за тим, як, свінгуючи, дядечки видають зі своїх інструментів мелодії Луїса Армстронга, Кінга Олівера, Дюка Еллінгтона й Бікса Бейдербеке. Маленький Нілс намагався простежити за розвитком партії того чи іншого інструменту, зрозуміти його роль. У п'ять років Нілс Ландгрен почав грати на ударних. Але одного разу, позичивши в оркестрі тромбон і спробувавши зіграти на ньому, він зрозумів, що настав час перекваліфіковуватися з юних барабанщиків у тромбоністи.

„Я попросив батька показати мені, як це робиться, і він мені розповів усе, що йому було відомо про тромбон. Потім ми знайшли вчителя, і я почав займатися в нього. Мені тоді виповнилося 13, і я, як всі нормальні діти, не був старанним учнем. Проте через три роки, вступивши до музичної гімназії, я зрозумів, що тромбон це моє життя й моя доля і що я повинен грати, власне, на ньому, оскільки це єдиний інструмент, у якому я справді розуміюся.”

Ще в дитинстві, на початку 60-х, Нілс Ландгрен захопився музикою лос-анжельськой групи „Jazz Crusaders”, яка на відміну від інших виступала без сурмача, привертаючи загальний інтерес своїм унікальним тенорно-тромбонним звучанням. На піаніно в ній грав Джо Семпл, що однаково вільно володів акордовою та модальною імпровізацією. Навіть у найсміливіших юнацьких мріях Нілс Ландгрен не міг уявити, що через чверть століття доля зведе його разом з метром Джо, а сам він стане частиною „The Crusaders”, команди, в яку трансформувалися легендарні „Jazz Crusaders”.

„Під час відвідин Лос-Анджелеса в 1988 році, я геть випадково довідався, що Джо разом із „The Crusaders” записують новий альбом. Друзі запропонували мені прийти в студію подивитися на роботу групи. Коли я прийшов, продюсер безцеремонно звернувся до мене: „Ти Нілс і граєш на тромбоні? Добре граєш?” Я відповів: „Так”. Тоді він запитав, чи захопив я тромбон. Інструмент був зі мною. Продюсер наполягав: „Діставай його, нам потрібен тромбоніст”. Я зіграв для запису, після чого між мною і Джо встановився контакт. Торік Джо зателефонував до мене, щоб дізнатися, чи не хочу я з'їздити з ним і „The Crusaders” у турне Японією. Звичайно ж, я погодився. Ця нагода стала для мене своєчасною, щоб запитати Джо, чи не погодився б він записати спільний альбом. Джо дав згоду. Так здійснилася моя давня мрія про співпрацю із Семплом”.

Записавши альбом у Новому Орлеані, Нілс Ландгрен не лише здійснив власну мрію, але й утілив заповітну мрію батька. Карл-Ерік Ландгрен ціле життя бажав вирушити до Нового Орлеану, щоб проникнутися тамтешньою атмосферою – відчути музичний і життєвий ритм цього міста, поспілкуватися з людьми. Проте через низку обставин Ландгрену-старшому зробити цього не судилося. На відміну від сина Нілса.

„Нам пощастило попрацювати в Новому Орлеані за декілька місяців до урагану «Катрина». Це було чудове місто. Звідусіль лунала музика, і робоча атмосфера, що панувала в нас, була просто фантастичною. Ми працювали в студії до трьох-чотирьох годин ранку, після чого десь годину на терасі ніжилися в теплих променях ранкового сонця зі склянкою віски в руках, розповідаючи одне одному різні історії. На жаль, продовжувалося це недовго. Студійну роботу ми завершили за три з половиною дні.”

Завершено роботу над альбомом „Creol Love Call” було в Швеції, і він став відмінним подарунком до п'ятдесятиріччя Нілса Ландгрена.

Як каже Нілс Ландгрен, у свої п'ятдесят він почуває себе просто відмінно, називаючи цей час найкращим у своєму житті. Музика для нього – це не лише робота, але й захоплення. А ось своїм найбільшим надбанням він вважає дружину Беатріс. У подружжя немає дітей, і бачаться вони не так часто, як хотілося б. Нілс часто їздить на гастролі, а Беатріс, відома в Швеції актриса, іноді декілька тижнів поспіль працює в інших містах. Від музики, за словами Нілса, Беатріс отримує неземне задоволення, незалежно від стилю й напрямків. „Їй просто до вподоби добра музика, а якою вона має бути, кожна людина визначає сама для себе”, – переконаний Нілс.

Олександр Павлов

(Фото: Stiven Hagerland / ACT)