1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Німецька школа, в якій немає дітей-німців

За матеріалами кореспондентів7 жовтня 2005 р.

Район Берліна Крейцберг називають „малий Стамбул”. Понад 80 відсотків людей, які там живуть, - іноземці, переважно турки й араби. Саме в Крейцбергу стоїть перша в Німеччині школа, в якій навчаються виключно діти іммігрантів, німців там більше немає.

https://p.dw.com/p/AP61
Фото: AP

Велика перерва. У середній школі ім. Ебергарда Клейна галасливі підлітки вибігають на залите сонцем шкільне подвір’я. Дівчата в модному одязі з хустинами на головах про щось сміються, чорноволосі хлопці ганяють м’яч. Яких тільки мов тут не почуєш - турецьку, арабську, боснійську. Тільки німецькою ніхто не говорить, хіба що одне чи два слова.

У цій берлінській школі навчаються 340 дітей. Всі вони мають іноземне коріння. Останню німецьку дитину забрали рік тому. Директор школи Бернд Беттіг довго переконував батьків цього не робити, але безуспішно.

„Справа в тому, що на думку батьків, їхні діти тут мало вчаться. Інша проблема – німецькі діти тут не почувають себе вдома. Щонайпізніше через півроку діти приходять до мене й кажуть, що вони більше не розуміють мову, яка лунає на шкільному подвір’ї, а німецьку мову можна практично почути тільки в класі на уроці”.

Мовна проблема залишається однією з головних. Щоб швидше навчити дітей іноземців німецькій, в школі запровадили додаткові заняття, зменшили число учнів у класах, залучили експертів. Часто буває так, що німецької не знають батьки й не можуть допомогти дітям з домашніми завданнями. 13-річна Чигдем - саме такий випадок. Молода туркеня народилася в Німеччині, ходить у сьомий клас, але німецьку мову знає погано і говорить краще турецькою:

„Не можу сказати, що нам не вистачає німецьких учнів. З арабськими підлітками та іншими іноземцями нам якось краще. Крім того в нашій школі ніхто не вважає тебе ідіотом тільки через те, що ти носиш на голові хустину, як я. Німці часто цього не розуміють”.

Директор Бернд Беттіг намагається розвіяти такий скепсис. Він періодично влаштовує спільні проекти з німецькими учнями з інших шкіл - шкільні свята, програми обміну, спільні екскурсії. Не рідко на таких зустрічах хтось знаходить нових друзів. Потім такі діти допомагають один одному й поза межами школи, наприклад, коли треба написати заяву про прийом на роботу чи навчання. Адже для дітей мігрантів справжні проблеми починаються саме після школи. Бернд Беттіг:

„Коли наші учні закінчують школу, продовжують освіту лише одиниці. Мало хто йде далі в гімназію, а потім в університет. Більшість ідуть прямо на біржу праці, й лише декому вдається знайти практику на виробництві”.

У Берліні майже 60 відсотків учнів після закінчення школи не знаходять собі місця для практики або змушені йти на біржу праці. Дві третини з них - діти іммігрантів. Сулейман сподівається уникнути такої долі. 17-річний хлопець вчиться в десятому класі. В нього чудові оцінки, хоча він переїхав жити до Німеччини, коли йому було 12 років. Школа дала йому можливість за кілька років вивчити німецьку й стати одним з кращих у класі. У його родині він буде першим, у кого буде шкільний атестат:

„Я сподіваюся вивчитися на автомеханіка, але бажаючих дуже багато. Знайти місце для практики буде складно, бо є дуже багато таких, хто знає німецьку мову краще за мене. Так, у Туреччині нас називають німцями, бо ми живемо в Німеччині. А тут до нас ставляться як до іноземців. Тому ми, так би мовити, ніде не почуваємо себе вдома”.

І все ж таки Сулейман - оптиміст. Він каже, що іноземне коріння можна використовувати як капітал. Наприклад, коли від проходив практику в автомайстерні, турецькі клієнти приходили частіше, бо він знав їхню мову.