Преса під пресом: справа журналу „Цицеро”
29 вересня 2005 р.
Події, які сколихнули журналістський світ Німеччини, сталися одного свіжого ранку в середині вересня. Все виглядало як у кіно. Співробітники Федерального кримінального відомства мало не штурмом взяли редакцію політичного журналу „Цицеро” в передмісті Берліна Потсдамі. Паралельно йшов обшук квартири одного з його редакторів у самій столиці. В редакції було перевірено комп’ютери й документацію, скриньки електронної пошти. Результат - 15 ящиків з папками, плівками, аудіо - та відеокасетами. Щоправда, жорсткі диски комп’ютерів правоохоронці забирати не стали, інакше журнал можна було б закривати.
Що сталося? Офіційне формулювання звучить так: „пособництво до розголошення інформації, що є державною таємницею”. Звинувачують у цьому журналіста „Цицеро” Бруно Ширру та саму редакцію, а приводом стала його стаття в квітневому номері про відомого йорданського терориста Абу аль-Заркаві. В статті були цитати з секретного досьє Федерального кримінального відомства, що дало йому підстави подати позов. Журналіста і його редакцію звинувачують у тому, що вони надали невідомому співробітнику силового відомства можливість розголосити секретну інформацію. Тепер прокуратура веде слідство. Державні органи дедалі частіше використовують такі закиди журналістам, щоб вийти на їхніх інформаторів, критикує Луц Тільманн, виконавчий секретар з неурядової організації Німецька рада преси:
„У принципі таким чином фактично оминається право журналістів не видавати свої джерела, що завдає удару по свободі преси”.
Німецькі журналісти справді мають право не називати прізвища своїх інформаторів. Ця одна з головних передумов роботи преси в сфері так званої „інвестигативної журналістики” закріплена в законі. У свою чергу держава прагне обмежити право на редакційну таємницю, особливо у тих випадках, де йдеться про розкриття злочинів. Коли після терактів 11 вересня в США німці запровадили нові закони по боротьбі з тероризмом, свободу преси трохи відсунули. В Америці відкрито обмежили право журналістів не називати свої джерела, а в Німеччині це сталося опосередковано через деякі інші закони. Говорить Гендрік Цернер, речник Спілки німецьких журналістів:
„Тут можна згадати зміни до Кримінального кодексу, внесені минулого року. Тепер захист інформаторів, важливе досягнення свободи преси, у випадку журналістів більше не має необмеженої дії. Це право в повному обсязі залишили тільки лікарям і священикам.”
Обшуки й конфіскації в редакціях - не нове явище для Німеччини, вони періодично траплялися й до 11 вересня 2001 року. Щоправда в жодному випадку журналістів не було засуджено. Але держава досягла своєї мети - дізналася прізвища деяких інформаторів. Журналісти вважають, що їх використовують, як це зараз відбувається у випадку з журналом „Цицеро”.
І все ж таки, не виключено, що появи „справи „Цицеро” можна було уникнути. Зважаючи на делікатність матеріалу, автору статті варто було б очікувати негативної реакції з боку держави, каже Ганс Лайендеркер - один з найвідоміших у Німеччині інвестигативних журналістів. Лайендекер працює у впливовій газеті „Зюддойче цайтунґ”:
”У статті „Цицеро” однозначно написано, що автор отримав матеріал із таємного досьє. Там навіть згадуються певні телефонні номери. Але якщо робити матеріал про аль-Заркаві, цього всього не треба. А тут журналіст фактично на весь світ розказує - гляньте що в мене є. Постає питання: чи можна займатися інвестигативною журналістикою? Я кажу, що так, але не треба постійно вказувати на те, що йдеться про секретні папери.”
Лайендекер знає, про що він говорить. На його рахунку - розкриття двох найгучніших політичних скандалів у новітній історії Німеччини, один з яких пов’язана з таємними рахунками канцлера Гельмута Коля. Але за всю кар’єру журналіста до нього ще жодного разу не завітали слідчі.