Півстоліття компромісів
22 березня 2007 р.
Цей день по усій Італії був оголошений вихідним. Школярі не пішли до школи, магазини залишилися зачиненими. 25 березня 1957 року Рим святкував з нагоди найважливішої події, що сталася після закінчення Другої світової війни. Люди чекали біля готелів, сподіваючись побачити політиків та дипломатів шести європейських держав. А студенти з Німеччини, Франції, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу разом зі своїми італійськими друзями гуляли вулицями, тримаючи національні прапори та транспаранти. На одному з плакатів було написано “Один підпис під гарантією миру”. Британський прем'єр-міністр Уінстон Черчиль називав тодішню Європу “плідним ґрунтом для мору та ненависті”, тож “гарантії” були не зайвими. На угодах про створення Європейської економічної спільноти та європейської атомної спільноти EURATOM 25 березня 1957 року підписи поставили керівники шести європейських держав. Під час церемонії, що відбувалася на римському Капілтолії тодішній федеральний канцлер Німеччини Конрад Аденауер оголосив:
"Ми звичайно не хочемо, щоб нас передчасно хвалили, надто багато іще завдань стоїть перед нами. Але радість з приводу того, що нам вдалося зробити великий крок до об'єднання Європи, який полягає у підписанні обох угод, цю радість я таки не буду стримувати. Оскільки цю радість розділяють мільйони представників наших народів, які у цей момент – душею тут, із нами.”
Втім домовитися, навіть 50 років тому керівникам Європейських країн було нелегко. Не зважаючи на те, що засідали вони усього ушістьох. Для Франції, яка завжди приділяла багато уваги використанню атомної енергетики, важливішою була угода про створення ЄВРОАТОМу. Німеччина, більш індустріально розвинена країна, натомість більше була зацікавлена у спільному європейському ринку і наполягала на скасуванні митних кордонів між учасниками організації і зведенні спільних митниць на зовнішніх кордонах. Лише, якщо Париж пристане на ідею європейської економічної зони, Бонн був готовий погодитися на створення Євроатому. Втім, тут відігравав певну роль й інший аспект, як зазначає історик Георг Крайс:
"Міжнародна ситуація була дуже сприятливою. Існує думка, що європейська спільнота має насправді спорудити пам'ятник президенту Єгипту Гамаль Абдель Насеру. Оскільки через його політику навколо Суецького каналу в Європі усвідомили, наскільки вона є залежною від постачання нафти.”
Уже у 50-х роках минулого століття Європейські держави покривали п'яту частину своїх потреб в енергоносіях за допомогою нафти. Тенденція, яка із часом значно посилилася. Коли у 1956 році, Суецький канал було націоналізовано, європейські країни почали тісніше співпрацювати стосовно використання атомної енергії у мирних цілях. Про ці події, які призвели до підписання Римських угод писав в своїх мемуарах Жан Моне – перший керівник установи, що пізніше стала називатися Єврокомісією:
"Я завжди гадав, що Європа створюється в часи криз, вона є результатом рішень, які знаходять у цих кризах”.
План, який підготував Моне, а 9 травня 1950 року запропонував сусідам тодішній міністр закордонних справ Франції Роберт Шуманн, заклав основи об'єднаної Європи. Відповідно до цієї ініціативи, виробництво вугілля та сталі – які грали найважливішу роль для виготовлення озброєння, мало б перебувати під спільним керівництвом. І таким чином унеможливити війну між Францією та Німеччиною. Роберт Шуманн, коли 1951 року створювали Європейську спільноту вугілля та сталі, підкреслював:
"Європа має припинити бути полем битви, на якому супротивники стікають кров'ю. З розуміння цієї простої істини, за яке ми так дорого заплатили, ми хочемо почати рух новим шляхом, який приведе нас до об'єднаної та нарешті вільної Європи".
Цей шлях завжди був тернистим. Втім, підписання угод 25 березня 1957 року на римському Капітолії було початком нової європейської ери, що прийшла на заміну десятиліттям війн. Деякі історики називають її “ерою компромісів”.