Рибні делікатеси: чому сітки залишаються порожніми?

Ще тридцять років тому копчені черевця акул належали до стандартного асортименту. Чому закручені в формі спіралі коричневі смужки мають нагадувати саме локони Фридриха Шиллера, не пояснив би, певне, й той, хто вигадав цю страву. Але її популярності це не завадило. Сьогодні доступні всім колись „кучері” перетворилися на делікатес. І не лише через ціну, яка весь час зростає, а й тому, що їх на рибних прилавках не так уже легко й знайти. Упродовж останнього десятиліття популяція колючих акул, або катранів, зменшилася в північній Атлантиці на 95%. Тепер німецькі коптильні отримують акуляче м”ясо переважно з Канади та США. Оскільки катранів там теж стає дедалі менше, виловлюють і невеличких, які ще не досягли статевої зрілості. Для збереження виду це має катастрофічні наслідки. Споживачам, однак, важливо, щоб „кучері Шиллера” залишалися звичної довжини. Тому на їхнє виготовлення часто йде вже не одне акуляче черевце, а два.

Пересічний німець з”їдає щороку майже чотирнадцять з половиною кілограмів риби. Це трохи нижче середньосвітового рівня, який становить 16 кілограмів. Абсолютними чемпіонами в споживанні рибних продуктів є японці. Ніде в світі рибалки не можуть так вигідно продати свій товар, як на оптовому аукціоні в Токіо. Традиційно японці є також найвибагливішими споживачами. Для суші, зокрема, філе будь-якого тунця не підходить. Лише певних його видів. Наприклад, синього, що на нього полюють поблизу Гібралтарської протоки. Ернст-Людвіґ фон Астер розповідає:

„Манеуль Понсе стоїть за штурвалом невеличкого судна „Хеме-3”. „Скільки я пам”ятаю, всі в моїй родині жили з того, що продавали рибу”, - каже він. Тридцятисемирічного іспанця рибалки села Коніл обрали своїм речником:

„Перші поселення на цій ділянці андалузького узбережжя з”явилися дві з половиною тисячі років тому. Уже тоді фінікійці ловили тут тунців.”

Щовесни зграї цієї риби прямують з північної Атлантики до Середземного моря, щоб у його теплих водах відкласти ікру. Найвужче місце Гібралтарської протоки, яка відділяє Європу від африканського континенту, завширшки всього 15 кілометрів. Але не це є перешкодою на шляху тунців. Перед входом у Гібралтар, неподалік від мису Трафальґар на них чекають рибальські сітки. Манеуль Понсе:

„Тунець – незвичайна риба. Упродовж усієї довгої мандрівки він нічого не їсть. Спіймати його на якусь наживку неможливо. Залишаються, отже, тільки сітки. До того ж, спробуйте якось інакше витягнути рибу, яка подекуди важить 500 кілограмів.”

Сітки рибалки Коніла розставляють за схемою, яку вигадали ще прадавні фінікійці. „Це, власне, й займає найбільше часу”, - веде далі Манеуль Понсе. Яскраво-червоні буї на воді простягаються на кілометри:

„Це лабіринт, який залишатиметься в океані шість місяців. З квітня до кінця липня тунці пливуть у Середземне море, у вересні – повертаються назад. Маршрут у них завжди однаковий. Потрапивши в довгий коридор із сіток, риби вже не можуть з нього вибратися”.

У кінці так званого „Альмадраба-лабіринту” тунці опиняються в своєрідному величезному садку. Щодня рибалки перевіряють, чи є в ньому здобич:

„Останні три роки були дуже погані. Одного сезону ми зловили лише 900 тунців, другого 1000. У вісімдесятих роках у пастки потрапляло до 4000 риб. Тоді ми не скаржилися на заробітки.”

На виснажливому шляху до Гібралтару тунці втрачають майже всі резерви жиру. Їхнє м”ясо стає щільнішим, а саме такий товар у Токіо дуже цінують. Манеуль Понсе:

„Основним ринком збуту є Японія. Туди звозять тунців з усього світу. Посередницькі фірми скуповують в андалузьких рибалок вилов, як тільки їхні човни повертаються в порт. Тунців негайно на місці розбирають, заморожують, а потім філе транспортують до Японії.”

Перепродують його, звичайно, набагато дорожче. На японських оптових ринках за „Альмадраба-тунців” платять до 75. 000 євро за штуку. „Наші родини від цього не багатіють, - каже речник рибалок села Коніл. – Навпаки. Але суші-бум зробив біднішими не тільки нас”:

„Тунців у Гібралтарській затоці стає дедалі менше. Великі судна з Японії, Кореї та В”єтнаму виловлюють рибу в промислових масштабах. Поблизу берегів Андалузії так само, як і в інших морях планети. Тунцям навіть уживляють мікрочіпи, щоб за допомогою супутників та гелікоптерів стежити, де перебувають косяки. Лабіринти незабаром стануть історією. Наші діти навряд чи зможуть прогодувати себе цим промислом. Їхні сітки залишатимуться порожніми.”

З часів фінікійців дірки в сітках робили такими, щоб через них проходили тунці, які важили менше ста кілограмів. Це не тільки гарантувало відбірний вилов, а й було дуже зважено з погляду екології. Тисячоліття тому рибалки розуміли, що знищувати особин, які ще не здатні відкладати ікру, не можна, бо тоді риба в морях та океанах колись просто зникне. Від минулого року Міжнародна рада морських досліджень – ICES наполегливо пропонує зменшити квоти на вилов червоного морського окуня, однієї з найулюбленіших риб європейців: замість 120-ох тисяч тонн добувати всього 40 тисяч. „Ми згодні, що скорочення на дві третини – це дуже багато, - каже професор федерального науково-дослідного закладу з проблем рибальства Ґерд Губольд. – Але й промисловість має усвідомити, що іншого виходу немає”:

„Треба враховувати, що у випадку з червоним окунем ми не можемо дозволити собі помилки. На відміну від тріски, яка швидко росте й добре розмножується, окуневі, по-перше, потрібні роки, доки він досягне статевої зрілості, а, по-друге, це живородна риба, яка дає небагато мальків. Відновлення популяцій відбувається дуже-дуже повільно. А якщо перейти певну межу, то це взагалі стане неможливо.”

У пошуках косяків окуня, які у водах північної Атлантики зустрічаються що далі, то рідше, судна тягнуть трали 24 години на добу. Діаметр сіток становить понад 100 метрів. У них спокійно міг би розміститися великий авіалайнер, або сотні тонн риби. Якби вона була. 2004-го німецькі сейнери не змогли вичерпати своєї квоти на вилов морського окуня, бо задля цього їм треба було б іти аж до берегів Гренландії, а це економічно невигідно. „Так уважають далеко не всі, - каже німецький експерт Кристофер Циммерман. – Литву, Латвію та Естонію, наприклад, і передусім Литву, великі відстані раніше не зупиняли”:

„Ці прибалтійські країни лише безпосередньо перед вступом в Євросоюз відкрито визнали, що вони перевищували квоти в п”ять разів. Це було грубим порушенням усіх домовленостей, адже на той час Литва, Латвія та Естонія вже були кандидатами в члени ЄС. Вони сподівалися, що потім при розподілі квот Брюссель виходитиме з їхніх попередніх багатих уловів. На цей абсурд Єврокомісія, звичайно, не погодилася.”

ЄС повністю підтримує пропозицію щодо радикального скорочення вилову морського окуня. Вирішальне слово – за Північносхідноатлантичною рибальською конвенцією. Окірм Євросоюзу, до неї входять також Норвегія, Ісландія та Росія. Остання виступає проти будь-яких обмежень, хоч квоти російського риболовного флоту вдвічі більші за ті, що їх мають усі країни ЄС разом. А ісландські фабрики з переробки риби дуже зацікавлені в безперебійних поставках сировини. Під яким би прапором не ходило судно, яке її доставляє.

За матеріалами німецької преси