Рік української книги: видавці поки невдоволені

Для зневіри видавців у можливостях державної підтримки є вагомі причини. Як розповів президент асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, в бюджеті 2006 року вже були виділені 16 мільйонів гривень на закупівлю міністерством культури книжок українського виробництва для поповнення фондів бібліотек, а у рамках програми соціально значущих видань української книги, що проводиться під керівництвом держкомітету телебачення і радіомовлення, було виділено 18 мільйонів гривень. Утім, говорить Афонін, після того, як видавці за власний кошт частково надрукували відібрані книги:

“Комісія шляхом таємного голосування, без будь якої аргументації поставила крапку на виконанні державного замовлення по друку і по закупівлі книжок, і в результаті із 18 мільйонів було виділено лише 4,3 мільйона на друк книжок, а із 16 мільйонів призначених на закупівлю книжок лише 6 млн. І сьогодні, нажаль, нікому із тих, хто представляє видавничий загал, невідомо, яка ж була аргументація, які критерії використовували в оцінці тих чи інших видань, тих чи інших книжок, члени цієї так званої спеціальної комісії при рахунковий палаті, визначаючи, що повинно друкуватись і ким друкуватись”.

“Прикро, що діти не матимуть змоги читати українські книги” - говорить Іван Малкович, директор видавництва дитячої книги “АБАБАГАЛАМАГА”, що минулого року надрукувало дитячі книги, які мали потрапити до бібліотек по всій Україні, але так і не були закуплені міністерством:

“Держава, уряд підсунули величезну свиню українському книговиданню, зокрема дитячій книзі. Мені здається, що якщо так починається рік української книги, то краще робити рік китайської книги. Це дуже сумно, якщо вже не вкладати в дітей, щоб ще загубити покоління, щоб воно не було українським.”

За словами фахівців, видавництво книжок сьогодні є малоприбутковою справою, галузь працює на виживання. Поліпшити ситуацію могло би запровадження дієвих механізмів кредитування, які вже давно працюють в ряді європейських країн. Як стверджує Афонін, сьогодні видавець тільки у виняткових випадках може отримати кредит, як правило, на підставі особистих або родинних зв’язків. І це попри те, що питання кредитування підіймалося в указі президента Ющенка у березні минулого року, де наголошувалося на необхідності термінових заходів з пропаганди книги, відродження системної книжкової торгівлі в Україні. Адже нині в Україні фактично відсутні книгорозповсюджувальні мережі, каже Афонін:

“Те, що існувало в радянські часи, було ефективно знищено і продовжує знищуватися зараз органами місцевої влади, тобто залишки книжкових магазинів, які залишились від ”Укркниги”, сьогодні перетворюються в бутіки, казино, ресторани, кав’ярні, тобто – в усе, що завгодно, але не в книжкові магазини. По –друге, не зроблено жодного кроку для того, щоб почати відроджувати системну книжкову торгівлю, чи на державному рівні, за рахунок створення мережі державних книжкових магазинів, чи підтримавши приватних книгорозповсюджувачів, які могли б зробити це за державу. Нажаль, сьогодні книжкова торгівля, яка займається продажем в переважній більшості української книги і українські видавці не мають такої кількості обігових коштів, щоб створювати ці мережі.”

Однак пропаганди читання, комплектації бібліотек і створення мереж для поширення української книги теж замало, потрібно вжити конкретних заходів, щоб читачі купували саме українську книгу. Ті українці, котрі читають, купують переважно книгу російську, яка необмеженим потоком надходить в Україну і є дешевшою, ніж вітчизняна, каже видавець Віталій Капранов. На його думку, в цьому і криється головна проблема, оскільки постійно доводиться змагатися в нерівних умовах, тому необхідно законодавчо обмежити цей потік:

“Ми бажали би, щоби ринок був захищений, - ринок автомобілів захищений спеціальною постановою міністерства економіки – обмежений імпорт автомобілів з Росії. Якщо би аналогічну постанову прийняли по книжках, це було би ідеально, але ми знаємо наш уряд, ми знаємо, що це той самий уряд, який свого часу ввів податки на книжки, це ті самі люди, до яких ми ходили палити рукописи невиданих книжок 2004 року, тому, звичайно, нічого хорошого ми від них не чекаємо. Найбільший подарунок від них був би, якби вони нас не чіпали.”

Слова “якби тільки не стало гірше” лунають найчастіше від видавців у відповідь на питання про очікування від року української книги, що тільки-но почався. Утім, і вони намагаються вірити, що рік української книги відбудеться не лише на папері та в звітах чиновників, а зможе подарувати надію на кращі часи для українського друкованого слова.