Сміятися, щоб вижити

Наприклад таку: стають у коло, висовують язики, й, дихаючи животом, уривчасто вимовляють короткі звуки. «Зазвичай я одна з перших, хто не стримується й пирскає» - каже немолода жінка:

«Досить подивитися на інших, і підстава для сміху – ось вона». «Це так захоплює, що іноді ми сміємося до знемоги», -

додає інша учасниця. Сьогодні в Німеччині таких клубів – понад 50. І напевне їх буде ще більше. За даними Інституту соціологічних досліджень Emnid, приблизно третина опитуваних не пам’ятала, коли вони останнього разу заходилися від сміху. 90% поставили хрестик у графі «мені бракує спілкування у веселих компаніях». Іще в 50-х роках минулого століття нікому й на думку не спало б назвати депресію «народною хворобою». Тоді пересічний німець сміявся майже втричі більше - цілих 18 хвилин на день. Наслідки загального життєрадісного настрою давалися взнаки: у суспільстві було набагато менше одинаків, більше щасливих шлюбів, і країна не котилася, як нині, в демографічну прірву, а переживала справжній вибух народжуваності. Причина, начебто, лежить на поверхні: півстоліття тому практично не було безробіття, економіка процвітала. «Ну, як я можу веселитися, коли моя фірма вкотре зазнала збитків», - нерідко кажуть підприємці. «То ви гадаєте, що зі сльозами на очах легше виборсуватися зі скрутного стану? - запитують на це сміхотерапевти. - Похмурий стан душі тільки збільшує стрес. Сміх допомагає розірвати замкнене коло.»

«Поліпшується кровопостачання всіх органів. З організму виводяться отруйні речовини. Зміцнюється імунна система. Легені поглинають у три-чотири рази більше кисню, аніж за звичайного дихання. Під час нападу сміху пульс підскакує до 120-ох ударів на хвилину, зате потім серцебиття довго залишається повільним та спокійним. Кров’яний тиск падає. Одночасно напружуються й розслаблюються 80 м’язів, і кількість гормонів стресу стрімко зменшується. Народна мудрість недарма каже: смійтеся, щоб аж кольки хапали, аби залишатися здоровими. А головне, що ця чудова профілактика доступна кожному», -

упевнена терапевт франкфуртської групи реготунів Бригіте Котвітц. Доведено, щоправда, що є люди, які зберігають кам’яний вираз обличчя й під впливом веселильного газу, але це дуже рідкісний виняток. Здатність до сміху закладена в наших генах і зумовлена нічим іншим, як еволюцією. Іще Дарвін звернув увагу на те, що сліпі та глухі від народження люди теж сміються, хоч вони ніколи не бачили й не чули, як це робиться. Немовлята починають усміхатися, коли їм виповнюється всього лише два тижні. «З веселощами дорослих, однак, ця міміка немає нічого спільного, - пояснює професор берлінського Інституту біології Карстен Німітц. – У такий спосіб малі діти - підсвідомо, звичайно, - намагаються завоювати прихильність оточення - як цілком беззахисні істоти»:

«У ході дослідів з’ясувалося, що сміх – невимушений, щирий - викликає симпатію на інтуїтивному рівні. Контакт установлюється не лише дуже швидко, а й наче сам собою. Для прадавньої людини це було питанням життя та смерті. Ті з наших предків, які вміли сміятися, мали менше ворогів і активніше розмножувалися, бо навіть за відсутності мови переконливо демонстрували свою миролюбність. Існує ще одна теорія, за якою розтягування рота в посмішці є лише одним з різновидів гримаси страху. Макаки та павіани, наприклад, у буквальному сенсі слова зубоскалять, коли зустрічають сильнішу особину. Мовою тварин така псевдопосмішка означає: «Не роби мені нічого. Я нижче за тебе за рангом, і зовсім не претендую твоє місце».

Цей елемент соціальної поведінки частково зберігся й у людини. Хоч би яким банальним був жарт шефа, рідко хто з нас наважується не показати у відповідь власних зубів. Загалом психологи налічують до 15-ох видів сміху: ввічливий, підлесливий, боязкий, ніяковий, глумливий, інтелектуальний – як реакція на жарт тощо. Просто так, від радості, дорослі члени суспільства сміються, на жаль, найрідше. Ми - далеко не єдині істоти, яких природа наділила цим даром. Пацюки, наприклад, теж тоненько хехекають, коли їм лоскочуть живіт чи спину. І, звичайно, по-справжньому спроможні сміятися наші найближчі родичі – людиноподібні мавпи. Професор біологічних наук ганноверського Інституту зоології Ельке Циммерман:

«Якщо подивитися на обличчя орангутангів, горил чи шимпанзе, коли ті сміються, то схожість з людиною помітна одразу. Звук теж дуже схожий, хоча він і не такий гучний. Мавпам сміх потрібен головним чином для примирення. Особливо в молодих тварин безневинні розваги можуть дуже швидко обернутися на справжню агресією, але розтягненого в усмішці рота та кількох уривчастих подихів досить, щоб нагадати: боляче робити не можна, бо це всього-на-всього гра. Сміх від переповнення позитивними емоціями можна почути, коли дорослі горили та орангутанги, наприклад, перебирають картоплю в мішку. Це заняття їм дуже до вподоби. Чого ми ще досі не спостерігали серед мавп, то це зневажливого чи зловтішного сміху. Мабуть, він притаманний лише людині. За даними психологів, сьогодні майже кожен десятий з нас панічно боїться сторонніх посмішок, бо йому завжди видається, що це насміхаються з нього.»

За матеріалами німецької преси