”Той, хто має владу над знімками, той має владу над людьми”

По-перше, музей цей у Німеччині – один з наймолодших. Через тиждень йому виповнюється всього десять років. По-друге, і про це ми запитали працівника Будинку історії, як називається цей музей, Петера Гофманна, чи не забагато в Німеччині історичних музеїв, адже куди не приїдь, в кожному містечку – музей, а то й не один?

Гофманн: ”Хоча в Німеччині й існує чимало музеїв, але на той час у країні не було жодного музею новітньої німецької історії. Ця ідея була тоді новою, нова вона й зараз: Будинок історії – єдиний в Німеччині музей, який займається новітньою історією країни буквально до останніх днів”.

Десять років – вік підлітковий, але час немалий. Що ж запам”яталося Петерові Гофманну з музейної історії?

Гофманн: "За десять років було кілька виставок, які викликали ажіотаж серед боннців. Скажімо, візит нідерландської королеви Беатрікс. Вона прибула на відкриття виставки ”Німеччина- Нідерланди: сонячно й пасмурно”. Щоб відвідати виставку ”Міняються часи, міняються іграшки” до Бонна приїхало 200 тисяч гостей. Були також абсолютно карколомні транспортування об”єктів, останнє, приміром - це перевезенням статуї Сталіна для нинішньої виставки ”Знімки й влада в ХХ столітті”.

Саме про цю виставку ми і збиралися розповісти. На ній побував кореспондент ”Німецької хвилі” Міхаель Келер.

У багатьох людей у пам”яті збереглася одна дрібниця: Генеральному секретареві ЦК КПРС Михайлу Горбачову в газетах і на плакатах завжди ретушували велику родимку на голові – аж поки ”гласність” не відправила у відставку багатьох професійних ”ретушерів” у газетах і в партійних комітетах.

Нинішня виставка в бонському Будинку історії прямо перегукується з цією подією, бо присвячена вона значенню фотографії, теле- чи кінохроніки, взагалі так званої ”картинки” для створення громадської думки. Вона показує, за словами директора музею Юрґена Райхе, ”візуальну презентацію можновладців у Німеччині від 20-х років до сьогодення”:

”Ми запитуємо: хто має владу за допомогою знімків? Бо той, хто має владу над візуальною інформацією, той має владу і над людьми”.

У кого сьогодні, після розголосу знімків з іракської в”язниці Абу-Ґрейб, може виникнути сумнів у справедливості цих слів!

На виставці порівнюються і фотографії та інші так звані іконографічні продукти в різних соціальних системах. Фрідріх Еберт і Гінденбурґ репрезентують Веймарську республіку, Гітлер і Сталін – націонал-соціалізм та комуністичну пропаганду. Велику залу займає новітня демократична історія, протиставлення прохолодного Аденауера й улюбленця німців Віллі Брандта. Тут же - великі дискусії на телебаченні в 70-і та 80-і роки і приватна сімейна хроніка родини голови Християнсько-соціального союзу і прем”єр-міністра Баварії Едмунда Штойбера. Можна побачити на знімках і Доріс Шредер-Кепф – дружину нинішнього канцлера, яка має, як кажуть, чималий вплив на рішення свого чоловіка.

На зміну ознакам влади – скипетру та короні, кавалерійським чоботям з ботфортами і пістолетній кобурі прийшли обличчя, костюми, одяг, жести, міміка. ”Тепер часи старих королів та князів минули”, - сказав якось перший рейхс-президент Фрідріх Еберт. Але на зміну королям прийшли диктатори. В боннському Будинку історії можна побачити фотографії Гітлера, кінохроніку ”коричневих” часів - і бронзову статую Сталіна, про яку ми сьогодні вже згадували. Розповідає Петер Гофманн:

"Ця статуя була привезена з чеського містечка Римаров, там її знайшов один німецький підприємець, який займається збиранням таких екстравагантних речей, які під час десталінізації десятками знищували і викидали на смітники. Статуя ця три з половиною метри заввишки, важить понад три тонни, і коли вона висить на підйомному крані, це дуже вражає. Фото з нашого музею - Сталін, якого піднімає кран, - обійшло всі німецькі видання”.

Окрім того, на виставці показано чимало фотографій, які свого часу в тоталітарних країнах були відсортовані й заборонені. Плакати, листівки, газети, наклейки доповнюють виставку. Придворний фотограф Гітлера Генріх Гофманн ліпив з нього рейхсканцлера, гідного німецького народу. Гітлер чудово розумів значення фотографії та фільму. ”Мені належать знімки”, - говорив він, повторюючи за Леніним тезу про те, що з усіх мистецтв для комуністів найважливішим є кіно. Найважливішим, бо саме воно стало в Радянській Росії однією з підвалин комуністичної пропаганди, саме ”картинки” значною мірою формували згодом свідомість радянських людей. Паралеллю цьому ленінському вислову – в іншому суспільстві - стала творчість відомої німецької документалістки часів націонал-соціалізму Лені фон Ріфеншталь, яка своїми фільмами створила нову, раніше незнану кіноестетику, підпорядковану тоталітарній владі.

Говорить Юрґен Райхе: ”Ми зібрали багатоманітну колекцію матеріалів, на яких зображений Гітлер. Його можна побачити в дуже різних ролях - як батька родини, як промовця, як мандрівника. Нам важливо було показати, як створювався цей імідж, як і якими методами він доносився до глядача”.

Тоталітарні системи використовували фотографію, кіно, а згодом і телебачення для візуального поневолення людей. Вони стабілізували систему, підносили вождів, розвивали культ, об”єднували маси. Знімки чи кінокадри, які показували суспільний лад, партію чи її вождів у непривабливому світлі, в тоталітарних системах були заборонені.

Звичайно, послуговувалися силою зображення і пізніші генерації правителів Німеччини. Ось яким було тодішнє східнонімецьке документальне кіно:

”Свобода прийшла разом з переможною Радянською Армією. Цими днями почала роботу і група Ульбріхта. Вона допомагає Червоній Армії у забезпеченні населення продовольством”.

Але не лише на Сході, але й на Заході розуміють силу знімка, документального чи псевдодокументального кіно. Після війни тут панують потужні американські впливи. Тому Віллі Брандта подають як ”німецького Кеннеді”. А до того ж і як гарного сім”янина, хоча нині добре відомо, що подружню вірність колишній німецький канцлер ставив, м”яко кажучи, далеко не на перше місце. Але хіба це щось важить для справжніх політично заанґажованих кіномитців, які зняли фільм про подружжя Брандтів:

”Сьогодні пані Рут накрила стіл з кофе в садку. Час для дітей... Ларс хоче йти ловити рибу...”

Така от ідилічна картинка подружнього життя.

Нині потяг медій до приватної сфери став ще потужнішим. Громадськість хоче сама створювати собі враження про життя політиків, відтак журналісти сподіваються побачити в приватному житті політиків те, якими ж вони є справді. Тому з”являються фотографії міністра оборони Рудольфа Шарпінґа в басейні з чарівною баронесою, знімки численних подруг нинішнього міністра закордонних справ Йошки Фішера. Деякі з фотографій, які нині демонструються на виставці, коштували знятим на них особам їхніх високих посад. Так кілька років тому у відставку довелося піти Рудольфу Шарпінґу – і не в останню чергу через знімок з баронесою.

Нинішні політики також радо позують для фотографій, які можна активно використати для створення необхідного іміджу. Знімки канцлера Ґергарда Шредера в ґумових чоботах під час повені 2002 року на Одері, вважають медійні експерти, творили імідж канцлера-помічника, канцлера, який переймається бідою інших. І саме це, на їхню думку, допомогло йому виграти чергові парламентські вибори. Це вже щось інше, ніж Гінденбурґ в офіцерському мундирі і з високомірним поглядом.

Вольфґанґ Ґергард, голова фракції Вільної демократичної партії Німеччини в бундестаґу: ”Жодна партія не може вести свою передвиборну кампанію як рекламне шоу...”

Корнелія Піпер, генеральний секретар ВДП: ”Нам важливий зміст...”

Фріц Кун, співголова партії Союз 90/"Зелені": ”Дивіться на зміст...”

Голова Християнсько-соціального союзу, прем”єр-міністр Баварії Едмунд Штойбер: ”У політиці йдеться не лише про шоу...”

Незалежно від того, чи то соціал-демократи, чи християнські партії, ліберали чи "зелені" - всі намагаються переконати, що не політична реклама, не паблік рілейшн, не іміджмейкери, як сьогодні називають політичних радників, є головними у сприйнятті виборцем тієї чи іншої партії. І водночас усі вони усе більше і більше коштів витрачають на політичну рекламу, яка майже завжди має на меті приховати вади і переконати в існуванні в товару, в даному випадку, у партій, щонайбільшої кількості чеснот. Колись знімки, які не подобалися можновладцям, можна було заборонити. Нині, у час комп”ютера та Інтернету, контроль за засобами комунікацій – принаймні в демократичних країнах – відсутній. Зате за великі гроші можна замовити фахівцям потужну рекламну кампанію.

Тому боннська виставка справляє враження такого собі введення в теорію і практику функціонування медійного світу, хоча начебто і йдеться на ній про серйозні політичні речі.