Трудоголіки: хворі чи роботяги?

Трудоголік – це людина, яка постійно працює. Це найпоширеніше уявлення про тих, хто потерпає від хворобливої пристрасті до роботи. Ґабріеле – саме з таких. Вона і у вільний час не може без своєї роботи:

„Для мене нормально працювати більше 40 годин на тиждень, тобто більше, ніж у середньому. Навіть коли я не працюю, я постійно думаю, що треба щось робити. Адже треба зробити так багато. Коли я думаю про роботу, я фактично працюю, бо в такі моменти я не живу”.

Ґабріеле 53 роки. Вона не хоче називати свого прізвища і чим вона займається. Дев’ять років тому вона помітила, що з нею щось не так. Друзі почали говорити, що вона погано виглядає. Вона майже не їла, відчувала болі в різних частинах тіла й потерпала від докорів совісти, так, нібито вона не виконала свою роботу. Ночами вона годинами лежала в ліжку й не могла заснути. Втім лише зараз вона наважилися про це говорити:

„Жах, просто жах! У певний момент я помітила, що я не можу нічого змінити. Я довго не могла зізнатися собі в цьому. Адже я сама собі думала, що все під контролем, що я можу впливати на себе. Я справді свято вірила в те, що можу чудово розпланувати свій час і зробити роботу”.

Як і багато інших людей Ґабріеле сприймає роботу як показник свого статусу в суспільстві. Вона хоче працювати лише „на відмінно”.

До 300.000 трудоголіків у Німеччині

У Німеччині трудоголіків ніхто не реєструє. Коли лікар ставить діагноз „хвороблива пристрасть до роботи”, на виплати з фонду медичного страхування можна не розраховувати. Тому таким пацієнтам лікарі найчастіше записують іншу хворобу – психічний розлад, наприклад.

Штефан Поппельройтер, психолог з Боннського університету і автор наукових досліджень, вважає, що в Німеччині від 200.000 до 300.000 трудоголіків. Ось що він думає про причини цього явища:

„Очевидно, що люди, які потерпають від якоїсь залежності, або в даному випадку від пристрасті до роботи, намагаються компенсувати свої страхи. Наприклад, людина, яка має комплекс меншовартості, намагається через надмірну роботу піднятися у власних очах, але не тільки. Такі люди розраховують, що й оточення зверне увагу на їхні досягнення. Адже вони таки енергійні, такі працьовиті й мають таку шалену мотивацію”.

Анонімні трудоголіки

Настав певний момент, коли Ґабріеле більше не могла витримувати цей стан. Вона почала боятися роботи, довго не могла себе змусити почати працювати, а потім не могла спинитися. Вона каже, що хотіла робити все, але почувала себе ніби паралізованою. Намагаючись знайти вихід з кризи, вона випадково познайомилася з людьми, які мали такі ж проблеми:

„Тут у Бонні я пішла на зустріч трудоголіків. Учасників було мало, адже трудоголіки не мають часу на такі речі. І це мені допомогло. Просто сидіти й спілкуватися, розказувати про проблеми на роботі”.

Анонімні трудоголіки, на зустрічі яких Ґабріеле ходить і зараз, намагаються подолати свою хворобу за тим же принципом, що й анонімні алкоголіки. Тобто люди збираються, розказують один одному про свої проблеми, обмінюються досвідом. Ґабріеле каже, що вона поки що не вилікувалася остаточно. Працювати їй досі тяжко. Вона має власну фірму, на яку тисне конкуренція. Експерти кажуть, що серед людей, які мають власний бізнес, трудоголіків особливо багато. Адже немає чіткого робочого графіку, є тільки кінцева мета.

Перестати працювати неможна

Психолог Штефан Поппельройтер каже, що чимало трудоголіків віком від 35 до 40 років дістають інфаркт чи інсульт. Про таких ще кажуть: „згорів на роботі”. Зважаючи на таку небезпеку, боннський вчений закликає роботодавців обережно ставитися до людського капіталу:

„Коли людина має хворобливий потяг до роботи, найбільша проблема в тому, що від роботи нікуди не дінешся. Якщо алкоголік може перестати пити й вилікуватися, трудоголік не може перестати працювати. Бо робота – дуже важлива для людини й має чимало позитивних наслідків”.