Через 15 років після падіння ”стіни”

З 4 вересня 1989 року в Лейпциґу щопонеділка відбуваються демонстрації опозиційних рухів проти НДРівського правлячого режиму. З початку жовтня ці демонстрації поширюються на Східний Берлін, Дрезден, Плауен, Єну та Потсдам. А 4 листопада на центральній берлінській площі Александерплац в демонстрації взяли участь понад півмільйона громадян. Вони виступали за свободу виїзду з країни, свободу слова і свободу зібрань. Через п”ять днів ”берлінська стіна”, яка фізично ділила Берлін, - а реально увесь світ - на два табори, впала. Кореспондент ”Німецької хвилі” Карін Єґер розмовляє про 9 листопада і про те, що було потім, з родиною Гессе, яка зустріла цей день не в Берліні, а в східнонімецькій провінції – у містечку Мерзебурґ поблизу Галле.

”Я про це дізнався одним з останніх – наступного ранку, бо я був на якійсь вечірці до пізньої ночі. І там у нас не було телевізора. Ми лише дивувалися, чому це раптом уночі їхало так багато машин. А о четвертій годині ранку 10 листопада ми вперше зрозуміли, в чому справа”.

Батько Бернда Гессе Вальтер дізнався про мирний штурм берлінської стіни десятками тисяч громадян в ніч з 9 на 10 листопада, працюючи в нічну зміну:

”Тоді прийшов один колега і каже: стіна впала.. Я йому відповідаю: у тебе, певно, не всі дома. А він мені: тоді увімкни радіо. Я увімкнув приймач і почув. Тоді всі радіостанції про це сповіщали”.

Та, попри політичний злам, конвеєр на заводі монотонно рухався й далі, і тому Вальтер Гессе не міг все кинути і бігти брати участь у мирній революції.

Його дружина Моніка дивилася прямий репортаж про події в Берліні по західнонімецькому телебаченню:

”Коли ми побачили по телевізору стіну, тобто падіння стіни, то кожному стало якось моторошно, потекли сльози”.

Коли наступного дня вчителька Моніка Гессе пішла на роботу, то там панував хаос:

”Ніхто ніяких вказівок не давав. Ми не говорили про це – лише з колегами, а керівництво, мов води в рота набрало”.

Нині сотні тисяч східних німців залюбки пішли б на роботу. Якби вони її мали. Але роботи на всіх не вистачає. Те, що так станеться, Вальтер Гессе передбачав:

”Я говорив: коли прийде об”єднання, тоді тут працюватиме з нас лише хтось один. Так воно і вийшло”.

Вальтер Гессе - один з п”яти колег, яких звільнили з роботи. 1996 року, коли він перебував у санаторії, щоб вичухатися після інфаркту, туди поштою надійшло повідомлення про звільнення. У 57 років він перестав бути потрібним.

”Від об”єднання я справді сподівалася більшого. Більше соціального. Я не боюся майбутнього. Обидвоє моїх дітей мають роботу. Хоча один і повинен працювати в Західній Німеччині, але в нього все ж є робота”.

Західна Німеччина, Східна Німеччина... ”Так завжди залишатиметься”, вважає Моніка Гессе. ”Для вас”, заперечує її син Бернд. Йому нині 34 роки, і в об”єднанні Німеччини він бачить лише позитивні сторони.

”Найкраще те, що цілі міста оновлюються, реконструюються. Це справді чудово.”

Він так бачить причини безробіття:

”На заводах усе найсучасніше. Раніше там працювали 500 робітників, а нині троє сидять за комп”ютерами”.

Капіталізм, так само, як і соціалізм, має дві сторони медалі. Це за 15 років після падіння стіни відчула на собі і родина Гессе. Раніше в НДР багато чого було навіть краще, зітхає Моніка Гессе, наприклад, соціальне забезпечення, освіта, виховання:

”Не можна було їздити в інші країни, не все можна було купити, але в цілому я почувалася тоді добре, чи не так?”

Це - Моніка Гессе.

”Ти - так”, -

говорить її син Бернд, і ми розуміємо, що в цьому питанні він дотримується діаметрально протилежної думки.