Чи можливий прорив у питанні тристороннього газотранспортного консорціуму?

Ідея створення тристороннього консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України виникла ще в червні 2002 року. Домовилися про це під час петербурзького саміту український та російський президенти Леонід Кучма і Володимир Путін та федеральний канцлер Німеччини Ґергард Шредер. Однак через півроку установчі документи про створення консорціуму підписали тільки ”Нафтогаз України” та російський ”Газпром”, а дещо пізніше призначили і його керівництво.

На сьогодні щодо функціонування газотранспортного консорціуму накопичилося кілька невирішених питань. З одного боку, попри заяву Кучми, Путіна та Шредера до консорціуму досі так і не долучився західноєвропейський партнер, зокрема йдеться про німецького газотрейдера “Рургаз”. З іншого боку, чинний президент України Віктор Ющенко робить заяви про зміну предмета діяльності консорціуму і пропонує залучити до нього ще й Туркменістан. Водночас глава Української держави домовляється про створення так званого україно-польсько-німецького торгового дому, тобто ще одного консорціуму з транспортування газу з шельфа Каспійського моря, але тепер, як бачимо, – без участі у проекті росіян.

Ідея міжнародного газотранспортного консорціуму у своєму первісному вигляді передбачала обов‘язкову участь західноєвропейського партнера як гаранта стабільного збуту на континентальному ринку – адже ані ”Газпром”, ані ”Нафтогаз України” продажем газу європейським споживачам не займаються, а лише забезпечують його транспортування до Західної Європи. Головним претендентом на участь у консорціумі від самого початку вважався німецький ”Рургаз”, але цей концерн так і не приєднався до консорціуму, хоча неодноразово підтверджував свою зацікавленість у проекті. І якщо ще рік тому відсутність західного партнера у консорціумі аналітики пояснювали непрозорістю та нечіткістю умов експлуатації української газотранспортної системи, а також політичними ризиками, пов‘язаними з президентськими виборами, то тепер йдеться про те, що третя сторона виявиться зайвою при розподілі прибутків. Говорить експерт з енергетичних питань Центру економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова Володимир Саприкін:

”З того часу консорціум пішов в іншому напрямку щодо розширення пропускної спроможності, тобто нового будівництва. І оскільки це був перший етап – будівництво невеличкої ділянки газопроводу 234 км вартістю 300 мільйонів доларів, – то дві країни вирішили, що поки що недоцільно залучати ще одну сторону. З одного боку, йдеться про невеликі видатки на будівництво, і кошти на це є як в України, так і в Росії. Що може запропонувати Німеччина? Кошти? Поки що такої потреби немає. Питання збуту російського газу сьогодні також не існує. Тобто тут питання саме в розподілі прибутків. Транзит газу – річ дуже прибуткова, причому не тільки економічно, а й політично.”

Утім посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн переконаний, що політична домовленість червня 2002 року залишатиметься в силі:

“На політичному рівні підтверджено, що стратегічна домовленість петербурзького саміту і надалі залишається в силі. Це стратегічна політична лінія: усі три держави – виробник, постачальник та споживач газу – зацікавлені у довготривалих стабільних економічно раціональних відносинах. Складнощі, однак, виникають на рівні, так би мовити, конкретних акторів: компаній, які повинні реалізувати ці домовленості.”

Водночас експерт Німецької консультативної групи з питань економічних реформ Фердінанд Павел налаштований з цього приводу дещо скептичніше:

”Це політичне питання. Власне, з економічного погляду рішення мало б прийматися якомога швидше, і я не бачу серйозних підстав для того, щоби вся справа розглядалася довше, ніж один рік. Але ми не можемо закривати очі на політичний аспект. Нині країна має нового президента, існує новий політичний курс уряду, але через рік мають відбутися нові парламентські вибори, які на тлі політичної реформи набувають значно більшої ваги, ніж будь-коли раніше. Оскільки результат цих виборів поки що важко передбачити, моє ставлення до можливості якогось прориву в питанні консорціуму є скептичним.”

У свою чергу генеральний директор товариства ”Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України” Олег Міхалевич наполягає, що позитивне рішення на користь того чи іншого партнера буде пов’язане з наявністю гарантованої ресурсної бази, транспортних потужностей та ринків збуту газу. За його словами, переговори ведуться з “Газ де Франс”, італійською компанією “ЕНІ”, німецьким “Е.ОН-Рургаз АҐ”. Уся концепція перемовин і взаємодія партнерів, каже Олег Міхалевич, будується в консорціумі саме на гарантіях, і як приклад наводить “Газпром”:

“Російський “Газпром” повністю гарантував зі свого боку через підписання відповідної угоди між урядом України та урядом Російської Федерації забезпечення додаткових обсягів поставок газу до 19 мільярдів метрів кубічних. Також він гарантував завантаженість нового газопроводу підписанням відповідної угоди про транспортування газу по газопроводу Богородчани-Ужгород та ринок збуту.”

Олег Міхалевич розповів, що виходячи з перспектив зростання споживання природного газу в європейських країнах, а також умов і обсягів поставок газу на основі угод “Газпрому” і європейських газових компаній, радою учасників консорціуму в липні 2003 року було прийнято рішеня про перспективність розширення газотранспортної системи України шляхом будівництва нової нитки газопроводу. Фактично, йдеться про новий газопровід “Новопсков-Ужгород”, який проляже від східного до західного кордону України і збільшить пропускну спроможність газу до 30 мільярдів кубометрів. Перший етап будівництва газопроводу на відтинку Богородчани-Ужгород гендиректор консорціуму обіцяє завершити вже наступного року.

Газотранспортна система України в її нинішньому вигляді налічує понад 37 тисяч кілометрів магістральних газопроводів і забезпечує транзит російського газу до європейських країн. Якщо вірити останнім заявам президента Віктора Ющенка, вона вже не буде предметом діяльності консорціуму. Однак Олег Міхалевич говорить про можливість спільного використання як нових потужностей, так і чинної газотранспортної системи (ГТС):

”Нині всі роботи ведуться на розширення газотранспортної системи України, і консорціум має тісно взаємодіяти з цією ГТС, тобто він обов’язково має можливість працювати як в автономному, так і спільному режимі. Безумовно, це буде спільний режим роботи з діючою ГТС України. Але саме тепер діяльність консорціуму зосереджена на розширенні газотранспортної системи України.”

Суперечливі заяви президента Ющенка щодо переформатування консорціуму та місця в ньому української ГТС – не єдиний приклад надмірної екстравагантності деяких анонсованих українським президентом проектів в енергетичній галузі. Одна з них – створення так званого україно-польсько-німецького торгового дому, через який у Європі реалізовуватиметься газ, експортований з Туркменії та Казахстану. Коментує Фердінанд Павел:

”Я схильний оцінювати реалізацію цих планів як справу дуже віддаленої перспективи. Головна проблема каспійського газу полягає в тому, що доправити його до Європи можна тільки через територію Росії, а дотеперішній досвід засвідчує, що у питаннях газового транзиту через свою територію Росія не дуже схильна до співпраці. Окрім того самі росіяни зацікавлені в каспійському, туркменському газі, який дозволяє їм не тільки частково задовольняти власні потреби, але й забезпечити виконання їхніх експортних зобов‘язань, особливо з урахуванням великої капіталоємності експлуатації нових покладів природного газу в Сибіру. У цьому сенсі я не бачу можливостей для прориву в цьому питанні – принаймні на короткотермінову перспективу.”

Український експерт Володимир Саприкін взагалі вважає, що такими заявами Віктор Ющенко тільки вносить елемент деструкції у взаємини з Росією:

”В України після 2006 року виникнуть певні проблеми з постачанням газу. Закінчується контракт України з Туркменістаном, і Україна буде вимушена купувати той же туркменський газ, але вже в Росії. Тобто продавати чужий газ, фактично, не маючи його, мабуть, важко. Так, протягом останніх років Україна продавала 5-6 мільярдів кубометрів газу як самостійно, так і з ”Газпромом”. Проте ”Газпром” чітко регламентував і обмежував обсяги продажу газу. Отже, все залежить від ”Газпрому” – він може припинити реекспорт чи експорт (як його інколи називають), тобто Росія може впливати на поставки газу з України, обмежуючи поставки газу в Україну. І такі непідготовані заяви більше дратують Росію, ніж приносять користь для України.”

Як каже Володимир Саприкін, коментувати такі суто гіпотетичні речі, як, приміром, постачання іракської нафти чи електроенергії до Грузії чи Ірану, важко. На його думку, це – міфічні проекти, які в найближчі 10-15 років гарантовано не будуть реалізовані. Експерт Центру Разумкова припускає, що за такими ”непідготованими” заявами президента приховується недосвідченість його радників:

”Справді є проблема фаховості саме радників президента, прем’єр-міністра чи деяких міністрів. Їм бракує досвіду. Деякі нові керівники, не маючи фахового досвіду, ще й не консультуються з радниками чи помічниками. І такі заяви, як та, що її зробив Віктор Ющенко, ніби Україна через 3-5 років не буде імпортувати газ за рахунок власного видобутку, транзиту газу та видобутку газу в Турменістані. Цього досягти неможливо! На жаль, Україна приречена бути імпортером газу. Щодо Туркменістану, то він завжди пропонує не досить вигідні ділянки для видобутку газу, а щодо видобутку газу на Каспії, тобто на шельфі, то Україна навіть не має відповідного обладнання.”

Експерт наголошує, що питання імпортної залежності в газовій сфері на неосяжний для України період залишається, на жаль, аксіомою.