Чорнобиль: дискусія, яка не відбулася (частина перша)

„Про чорнобильський фактор на сьогодні відомо дуже багато, й водночас дуже мало,“ – Ольга Сенюк, кандидат медичних наук, радіобіолог.

„Замість того, щоб захистити світову громадськість від небезпеки атомної енергетики, нас захищають від правди про загрозу та ризик“, - Ангеліка Клауссен, голова організації „Лікарі світу за запобігання ядерній війні“.

„Зрозуміло, звичайно, якщо переконати світову спільноту в тому, що 1986-го трапилася жахлива катастрофа, то вірогідність, що гроші потечуть, збільшуватиметься“, - Вольфганг-Ульрих Мюллер, професор Інституту медичної радіобіології міста Ессен.

„На жаль, ті самі аргументи йдуть у хід і напередодні 20-ї річниці Чорнобиля“, - професор Кристоф Райнерс, директор вюрцбурзької клініки ядерної медицини.

„Вони користувалися липовими документами, які надавала офіційна медицина. Хіба ті люди, які брехали тоді, сьогодні скажуть правду? “, - Алла Ярошинська, автор повісті «Чорнобиль: цілком таємно».

“Жертви радіації та жертви пропаганди„ – так можна назвати цю дискусію, якої в реальності, щоправда, не було. І за 20 років після аварії тема Чорнобиля спричиняє такі емоції, що за круглими столами зазвичай збираються лише експерти, які дотримуються більш-менш однакових поглядів. Світ, не тільки науковий, поділений на два табори: тих, хто вважає, що наслідки однієї з найжахливіших в історії людства катастроф даватимуться взнаки впродовж тисячоліть, і тих, хто переконаний, що смертельної загрози для мільйонів ніколи не існувало, й найгірше вже позаду. Непримиренні позиції, аргументи, що їх відмовляються розуміти... Від цього потерпає передусім об’єктивність. А, отже, й усі ми. Чому конструктивний, виважений діалог і досі неможливий? Чому Чорнобиль так поляризує думки? Запитання до професора радіобіології Вольфґанґа-Ульриха Мюллера, голови Комісії із захисту від випромінювання при Міністерстві охорони довкілля Німеччини:

„Причин для такої поляризації кілька. Перша полягає в тому, що добути об’єктивні наукові дані справді дуже важко. Коли йдеться про дози радіації, надзвичайно важливу роль відіграє кількісний чинник. Тобто, треба зробити дуже багато вимірювань, аби справді дійти науково обґрунтованих висновків. Але існує й друга, чи не вагоміша причина. На жаль, часто трапляється так, що ті науковці та експерти, які охоче вдаються до перебільшень, мають у полі зору передусім фінансовий аспект. На зразок: що жахливіші факти, то стабільніші грошові надходження. Повірте, я не належу до тих, хто намагається применшити, заретушувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. У жодному разі. Однак я проти будь-яких апокаліптичних прогнозів, бо вони цілком відірвані від реальності.“

Реальності, якою її бачать ООН, Міжнародне агентство з атомної енергії та Всесвітня організація охорони здоров’я, відповідають такі цифри: „внаслідок аварії загалом могли загинути до чотирьох тисяч людей. За станом на середину 2005-го року, однак, менше, ніж 50 смертельних випадків можуть бути безпосередньо віднесені на рахунок опромінення під час катастрофи“. Експерт Національної комісії радіаційного захисту України Володимир Усатенко:

„Це рішення має значення для чиновників, які відтепер можуть остаточно зупинити фінансування будь-яких чорнобильських програм. Правда, ці програми все одно були недолугі, тому що гроші розподіляли переважно між тими самими чиновниками, й до людей доходило дуже мало. Для тих, хто безпосередньо знайомий з ситуацією, хто мешкає серед хворих і потерпілих, ця доповідь ООН, підготовлена Чорнобильським форумом, є нічим іншим, як взірцем цинізму. А люди? Які там люди! У матеріалах Форуму зазначається, що вони, виявляється, просто звикли жити за чужий рахунок.“

„Я хочу сказати, що всі ці звіти ООН – насправді велика омана,“ – каже белетристка Алла Ярошинська. За повість „Чорнобиль: цілком таємно“ вона була нагороджена 1992-го року альтернативною Нобелівською премією. Готує до друку новий документальний роман „Велика брехня. Чорнобиль 20 років по тому“:

„Мені довелося розшукати, розкопати й оприлюднити десятки кілограмів таємних документів, включаючи 40 таємних секретних протоколів Політбюро ЦК КПРС. Мені так хотілося б, щоб експерти ООН уважно вивчили все, що там надруковано. Із цих документів дуже добре видно, скільки, які рівні, які дози радіації отримали наші люди. Але оскільки ООН робить саме такі висновки, я теж роблю свої: вони користувалися не первинними даними, які до цього часу не відкриті для широкого загалу, а лише тими, що їх у своїх звітах пишуть представники офіційної медицини. Міністерство оборони СРСР, міністерство охорони здоров’я видали спеціальні циркуляри щодо засекречення всіх реальних доз, які отримали ліквідатори, населення, діти в ті роки одразу після Чорнобиля. Загалом у Радянському Союзі під впливом радіації опинилося 75 мільйонів людей. Хто про це знає? І я маю таку підозру, що й не хочуть знати, через те, що за 20 років після Чорнобиля знову розпочинається ядерний ренесанс.“

Пером експертів ООН і, зокрема, Всесвітньої організації охорони здоров’я, водили фахівці МАГАТЕ, вважає й голова спілки „Лікарі світу за запобігання ядерній війні“ Ангеліка Клауссен:

„У документах ВООЗ не міститься незалежних наукових даних. Не треба забувати, що Чорнобильський форум, до якого входить ця організація, був заснований 2003-го року з ініціативи Міжнародного агентства з атомної енергії. Іще 1991-го МАГАТЕ стверджувало, що хвороб, які були б спричинені радіоактивними чорнобильськими викидами, не зафіксовано. У 2000-му році – те саме. Я цитую: „Немає жодних свідчень того, що за 14 років після аварії вплив радіації на стан здоров’я населення збільшився. За винятком зростання кількості випадків виліковного несмертельного раку щитовидної залози.“ У той самий час з’явилася ціла низка справді незалежних досліджень, які переконливо доводять, що в Україні та особливо в Білорусі хворих на різні види раку, причому як дітей, так і дорослих, побільшало ледь не на 40%! Почастішали випадки аномалій при пологах, викиднів. І не лише в країнах колишнього Радянського союзу, а й у Західній Європі. За оцінками незалежних інститутів, від початку катастрофи лише в Білорусі на рак щитовидної залози захворіли понад 10 000 осіб. В самій тільки Гомельській області впродовж життя від цієї хвороби потерпатимуть близько 50 000 дітей, а кількість хворих серед усіх вікових категорій сягне 100 000. МАГАТЕ та ВООЗ, зв’язані договором і членством у Чорнобильському форумі, звичайно, цих даних не визнають. У статуті Міжнародного агентства з атомної енергії чітко записано, що мета організації – всіляко підтримувати розвиток атомної енергетики.“

У клініці ядерної медицини німецького міста Вюрцбурга побувало чимало „чорнобильських“ дітей. ЇЇ директор, професор Райнерс, є одним з провідних фахівців у лікуванні раку щитовидної залози. Від 1992-го року він обстежує хворих малюків також в Україні та в Білорусі. „Якби в галузі медицини присуджували Оскарів за невтомну діяльність на благо людства, то Кристоф Райнерс був би одним із перших кандидатів“, - кажуть його колеги. Ми запитали науковця, як він ставиться до доповіді ОНН. Чи мають рацію ті, хто називає її „межею безсоромності“? „Мені прикро таке чути, - відповів професор, - тому що...“:

„... тому що я сам був членом однієї з експертних комісій ВООЗ, які працювали над цією доповіддю. Я належу до її співавторів. І я вважаю, що підхід, який був застосований при розробці цього документа, можна назвати взірцевою спробою нейтрально оцінити наслідки Чорнобиля. До кожної з трьох комісій входило близько ста науковців. Всесвітня організація охорони здоров’я наполягла на тому, аби приблизно половину складали не західні фахівці, а експерти з потерпілих регіонів, які, так би мовити, на власні очі бачили ті наслідки. Я переконаний, що завдяки спільним зусиллям нам вдалося відобразити реальну, зважену картину того, як аварія вплинула на стані здоров’я місцевого населення. Противників атомної енергетики висновки ООН обурюють. І це зрозуміло, тому що будь-які дебати щодо Чорнобиля зрештою зводяться до питання: за чи проти АЕС як таких. Головний аргумент критиків – МАГАТЕ начебто дала доручення на написання цієї доповіді, й, відповідно, диктувала, про які наслідки ми можемо писати, які дані можемо оприлюднювати, а які ні. Так от, я дозволю собі не добирати слів і скористаюся запропонованою термінологією: на мою думку, це щонайменше така сама „межа безсоромності“. Я стверджую, що ми, автори цього документа, науковці з трьох колишніх радянських країн, з Європи та США, працювали чесно й керувалися лише вказівками нашого сумління.“

Продовження дискусії, якої, на жаль, не було, - в наступному випуску передачі.