Як працюється вівчарям у 21-му столітті?

„Вони проносяться повз отару, анітрохи не зменшуючи швидкості. У мене таке відчуття, що водії просто не вважають за потрібне скинути газ. Щоб хтось, побачивши вздовж дороги овець, загальмував і зупинився, такого я взагалі не пригадую. Навіть коли на проїжджу частину вибігають ягнятка. Перетнути автотрасу – справжнє випробування для вівчаря. У мене щоразу серце з грудей ледь не вискакує.”

Упоратися з 450-ма вівцями Аннерозе Кернер допомагають її семирічна донька Аліна та досвідчений охоронець – лахматий безпорідний пес Бубі. Сьогодні особливо багато роботи. Неподалік від пасовиська розташований старовинний замок Тек. У неділю до пам’ятки прямують екскурсійні автобуси, приватні авта, а також піші туристи. „Міських мешканців можна розпізнати одразу, - каже пастушка. – Вони намагаються пройти посеред отари й не розуміють, чому це Бубі раптом гавкає на них.” У самої Аннерозе дуже рідко бувають вихідні, не кажучи вже про відпустки. Її робочий тиждень зазвичай триває сім днів, і „зміни” починаються дуже рано:

„Приблизно о шостій. Улітку, звичайно, ще раніше. Коли отару треба переганяти на інше пасовисько, я встаю вдосвіта. Щонайпізніше о пів на п’яту ми вирушаємо. Тоді на дорогах ще не так багато автомобілів.”

Аннерозе Кернер одягнута в джинси та спортивну куртку. У кишені напоготові мобільний телефон. „З пасторальною ідилією – вівчарі в солом’яних капелюхах на лоні природи в оточенні білих овець – сьогоднішнє вівчарство має небагато спільного, - розповідає 35-річна блондинка. – Мені та моїм колегам доводиться тепер воювати не з вовками, а з бюрократами. Куди б я не виганяла отару, маршрут попередньо має бути узгоджений з комунальною владою. Те, що на заповідних територіях потрібно суворо дотримуватися певних правил, ще можна зрозуміти. Але якби ж це була єдина перепона.”

„Люди стають дедалі менш толерантними. Буває так, що отара проходить краєм якогось населеного пункта. Якщо його мешканці побачать на дорозі хоч трохи бруду, вони одразу скаржаться. Коли мене навздогін голосно сварять - а тут, у Швабії, це вміють робити – що ж з того. Я вже звикла. Але сигнали щодо „порушення порядку” надходять і до місцевих рад, і тоді в мене виникають величезні проблеми. Тоді я маю відповідати за всією суворістю закону.”

Сьогодні Аннерозе більше нічого не загрожує. Усі автотраси позаду, туристів поблизу не видно, вівці на схилі мирно пасуться, й навіть Бубі дозволив собі задрімати. Отара в 450 голів – чи це не забагато, часто запитують молоду жінку. Чи не виникає почуття, що ти керуєш просто якоюсь масою, що бекає та мекає? „Вівчареві дивно таке чути,” – каже Аннерозе:

„Одна вівця не схожа на іншу. Свою улюблену Пауліну моя дочка впізнає ззаду. Їй навіть не треба дивитися на голову. Кожна тварина має іншу будову тіла, особисту ходу, голос. Це тільки стороннім здається, що вівці – вони й є вівці. Отара, одним словом.”

Доглядати за нею доводиться не тільки вдень. Коли вівці очікують потомство, вівчар має залишатися при отарі й вночі. Ненормований робочий час, відносно невеликий заробіток, ніяких тобі комп’ютерних технологій... Якби почати все спочатку, чи обрала б Аннерозе Кернер знову таку непрестижну професію?

„Є моменти, коли б я швидше сказала - ні. Гадаю, що ні. У вівчарстві ніщо не змінюється на краще. Бюрократів більшає, байдужих і нетерпимих людей навколо більшає, а ціни на нашу продукцію падають. Тримати невелику отару не варто, а багато овець – це дуже багато роботи. Ні, вдруге я не стала б вівчарем. Гадаю, що ні... ”

За матеріалами німецької преси