Ідеал краси

Що таке краса? Де її джерела? Який ідеал краси є поширеним? Відповідь на ці запитання можна пошукати у мистецтві та культурі. Визначенню ідеалів краси у класицизмі та романтизмі присвячена виставка у франкфуртському музеї Штедель. Вона знайомить також із тим, що з трендів минулого збереглося до наших часів.

У пошуках ідеалу

Мистецтво визначало ідеали, водночас відображаючи їх. Це було одним із головних покликань мистецтва. "Століттями мистецтво було місцем для красивого", - писав критик Ганно Раутенберґ. За його словами, мистецтво вважалося апріорі красивим: "Його образи вплинули на наші уявлення про цнотливу, пишнотілу жіночість, про величну й про слабку маскулінність".

Акцент виставки у Франкфурті – на періоді касицизму та романтизму в Німеччині (орієнтовно 1785-1835 роки). "Насправді це, як і раніше, пошук ідеалу – вже в самому слові ховається проблема: це "більше", ніж те, що дарує природа", - каже в інтерв'ю DW куратор виставки Ева Монґі-Фольмер.

"Природний стан досі не влаштовує нас – намагання досягти ідеалу продовжує жити", - пояснює мистецтвознавець. Це прагнення людей до оптимального, "остаточно красивого", що існувало завжди: у античності, в греків та римлян, потім у добу пізнього XVIII століття та й у більш пізні епохи – аж до наших часів.

Звісно, в історії мистецтва є ціла низка різних виражень краси. Уявлення про красиве постійно трансформувалися як у суспільстві, так і в мистецтві. Колись давним-давно пишнотілість вважалась ознакою прекрасного. В античності ідеально-типове тіло вважалося мірилом речей. Цей образ і досі презентують знамениті скульптури греків та римлян. Ідеал краси цієї епохи залишив глибокий слід у свідомості сучасних людей. Якщо подивитися на рекламу багатьох салонів краси, часто можна побачити античні зображення та параметри.

То товсті, то тонкі...

У середньовіччі це не завжди було так. То переважали тонкі форми, то особливо товсті. Ренесанс та бароко теж розставляли різні акценти.

Що таке жінка із формами Рубенса, знають навіть ті, хто не цікавиться мистецтвом. Класицизм та романтизм посилено користувались образами з античності. Цікаво, що підняв на п'єдестал класичний стиль мистецтва греків та римлян німецький мистецтвознавець Йоганн Йоахім Вінкельманн у своїй "Історії мистецтва старовини". Це відіграло важливу роль не лише у німецькому мистецтві. Текст перекладався багатьма мовами та був поширеним у всій Європі.

"Справді, античність мала імідж недосяжно гарного, - розповідає Ева Монґі-Фольмер. - Краса за тодішніми уявленнями мистецтва була, власне, метою всієї мистецької творчості. Краса ж була не лише тим, що можна було спостерігати на власні очі у власному оточенні – люди, ландшафти або будівлі. Це був ідеал, якого у його найвищій формі в природі не існувало. Більшою мірою малося на увазі уявлення про красу. І за цим уявленнями створювалися мистецькі об'єкти".

Краса – це кіч?

У двадцятому столітті ідеали краси дедалі більше змінювалися. Так, дійшло аж до усунення всіх стандартів. Пікассо та інші із насолодою знищили єдність тіла, душі та краси. І сьогодні – принаймні у модернізмі – класична краса є майже підозрілою, на неї дивляться як на кіч та декор.

І все ж, попри всі сучасні протилежні рухи, попри скепсис щодо зовнішньої краси та повернення до внутрішніх цінностей, дещо вистояло. "Якими б вільними ми себе не видавали, але у реальності ми лише слідуємо прадавнім інстинктам про красу", - пише Ганно Раутенберґ.

Часто забувається, що цілі галузі економіки у наші дні, від косметичної промисловості до косметичної хірургії, спираються на ідеалізовані уявлення про класичні та античні стандарти краси. Такі виставки, як у франкфуртському музеї, лише нагадують нам, де беруть початок ці стандарти.