Бензин із пластикових відходів: українські інвестори не зацікавилися

Полігони для поховання переповнені, спалювання сміття, дедалі більша частка якого має синтетичне походження, - коштовний і зовсім не корисний для атмосфери процес. За оцінками фахівців, сьогодні в Україні накопичено близько тридцяти п’яти мільйонів тонн відходів полімерів, і до цієї маси щороку додається близько ще одного мільйона тонн. Науковці лабораторії перспективних енергетичних технологій при Національному університеті кораблебудування, що в Миколаєві, створили установку, яка - в разі промислового впровадження - обіцяє не тільки розв’язати проблему переробки полімерного непотребу, але й певною мірою - енергозалежності країни. Іван Гайванович з подробицями:

„Науковий керівник лабораторії, доктор технічних наук Борис Тимошевський розповідає, що робота над цим проектом розпочалася ще понад десять років тому, а вже в двотисячному був готовий невеликий дослідний зразок установки:

„Ми розробили технологію, яка дозволяє переробляти суміш різних термопластичних полімерів - поліетилену, поліпропілену, полістиролу та інших плавких пластмасових матеріалів. Ми їх переробляємо шляхом термічного „крекінгу” й отримуємо бензин, дизельне пальне та невелику кількість мазуту.”

За словами науковця, з однієї тонни полімерів виходить до восьмисот кілограмів готового продукту, частина якого, в свою чергу, служить пальним для дизель-генератора, що виробляє електроенергію для установки. Тобто процес є цілком автономним, таким, що не потребує зовнішніх енергоносіїв.

„Якщо ми не вживаємо спеціальних заходів, то отримуємо бензин десь 76 - до 80, і що дуже добре, це пальне не містить сірки. Бо сірка - поганий компонент, який виводить з ладу паливну апаратуру, поршневу групу двигунів, а в нашому продукті взагалі цієї сірки немає, немає важких металів. Якість пального, особливо дизельного, дуже добра.”

Собівартість літра такого синтетичного бензину становить, за словами Тимошевського, одну гривню десять копійок. На автозаправках навіть дизельне пальне коштує сьогодні близько чотирьох гривень. За потреби, октанове число отриманого бензину можна й підвищити - шляхом подальшого переганяння на нафтопереробному підприємстві. Недоліком пального з полімерів є хіба те, що воно не може довго зберігатися: десь за рік такий бензин починає полімеризуватися. Але й цю ваду легко подолати за допомогою спеціальних присадок, каже фахівець. А от що справді важливо, наголошує він: перевірка обласної санепідемстанції показала, що вміст шкідливих речовин у робочій зоні установки не перевищує тридцяти відсотків від максимально допустимої концентрації. Борис Тимошевський:

„Ви розумієте, чому відходи пластмаси дуже добрі? Вони були виготовлені з природного газу, й тому чисті, за винятком тих, які вміщують хлор, фтор, але таких полімерів мало. Головним чином це ПЕТ-пляшки, поліетилен, пропілен. Дуже добре переробляються відходи медицини, одноразові шприци тощо. Ми робили порівняльний аналіз: нафта, яку ми закуповуємо, гірша, ніж ці відходи, бо в нафті дуже багато шкідливих речовин. А от ці полімерні відходи, якщо в них нічого не насовали, - дуже добра сировина.”

За оцінками миколаївських науковців, вартість будівництва й запуску промислової установки потужністю 100 тонн перероблюваної сировини на добу становитиме 5 мільйонів доларів. Розрахунковий термін окупності проекту, каже Борис Тимошевський, всього два з половиною-три роки, але для вітчизняного бізнесу й це виявилося задовгим:

„Ми виходили на дуже високі сфери: й на Кабмін, і на Верховну Раду, й на різні вельмишановні установи, але нічого зробити не змогли. Бо ми розробники, ми – науковці, а не бізнес. Ми не можемо самі інвестувати.”

Тим часом, додав на завершення розмови Борис Тимошевський, розробкою зацікавилися китайці. Для них миколаєвці вже виготовили невелику установку.

Аморальна утилізація: від порту – до порту

З перших кадрів не зовсім зрозуміло, про що, власне, йдеться. Звичайний собі майданчик для збирання металобрухту: сотні старих авт із зім’ятими кузовами, потрісканими вікнами, повибиваними фарами. Окремо вишикувалися пошарпані мінібуси. Вони чомусь ущерть забиті холодильниками, мікрохвильовими печами та іншою далеко не новою побутовою технікою. Лише коли камера наближається до контейнерів, на задньому плані стають помітні крани та океанські судна. Виявляється, це не звалище, а порт. У присутності поліції один із запломбованих сталевих ящиків відкривають. З нього випадають кілька комп’ютерних моніторів. Без упакування, з відрізаними кабелями.

„Контейнери, які ми побачили, чекали відправлення до В’єтнаму та Узбекистану. Телевізори й монітори задекларували як „товари, що були в ужитку, й призначені для подальшого продажу”. Але треба бути справді наївним, аби повірити, що в такому стані їх іще хтось купуватиме”, –

каже Єва Леонгард, експерт спілки „Німецька допомога довкіллю”. Знятий відеоматеріал є доказом того, що природоохоронці, на жаль, не помилялися в своїх припущеннях: найбільший порт Німеччини, гамбурзький, перетворився на перевальний пункт утильсировини. Президент спілки Юрґен Реш:

„Розмовляючи з поліцією, ми довідалися, що контейнерів із таким умістом у порту дуже багато. Скільки саме, важко навіть приблизно оцінити. Контролю підлягає незначна частка всіх вантажів, інакше фізично неможливо. На що й розраховують підприємці, які спеціалізуються на цьому бізнесові. Але й вибіркові перевірки дають підстави стверджувати: Гамбург – це ворота, крізь які сьогодні Німеччину полишає лавина електросміття, аби потім, у розмолоченому стані, іржавіти на звалищах Африки та Азії.”

За рік німці викидають більш як півтора мільйона тонн зіпсованих або просто технічно застарілих телевізорів, комп’ютерів, факсів, тостерів, кухонних комбайнів тощо. Якби завантажити все це „добро” в залізничні вагони, то такий потяг розтягнувся б на цілу країну - від альпійських гір до узбереж Балтійського моря. Від березня 2006-го в Німеччині діє Закон, що покладає цілковиту відповідальність за екологічно коректну утилізацію електро- та електронних приладів на їхніх виробників. Це означає, що з такої техніки передусім мають бути видалені свинець, ртуть, кадмій, хром та інші небезпечні для здоров’я людини й довкілля речовини, а також матеріали, що становлять цінність як вторинна сировина. „На плечі підприємців лягли великі додаткові витрати, - пояснює Єва Леонгард. – Тому невдовзі з’явилися численні фірми, які пропонують свої послуги в розв’язанні цієї проблеми”:

„Тепер виробники знаходять підрядників, що, в свою чергу, теж мають підрядників, які й повинні утилізувати, скажімо, ті самі монітори. За чесними розцінками, підготовка до переробки одного екрану коштує від чотирьох до п’яти євро. А вам обіцяють організувати все за якихось 50 центів. Усім учасникам ґешефту, звичайно, зрозуміло, що за таку ціну здійснити передбачену новим законодавством утилізацію нереально. Однак спокуса заощадити на кожному приладові напівлегальним чином до чотирьох з половиною євро надто велика. Ці монітори, отже, відправляють, так би мовити, на „продаж” до В’єтнаму, Нігерії чи Китаю. Там місцеве населення в буквальному сенсі слова голими руками, не зважаючи на загрозу для свого здоров’я та шкоду для природи, видобуває з приладів усе, на чому можна хоч щось заробити. Зате ми, німці, можемо й надалі пишатися титулом однієї з „екологічно найсвідоміших” націй.”

За оцінками ООН, загалом у світі щороку накопичується до 50-ох мільйонів тонн віджилої своє електротехніки. І обсяги цього різновиду побутових відходів зростають нестримними темпами. „Лише в порту африканського міста Лагос щомісяця опиняється близько чотирьохсот тисяч уживаних комп’ютерів, у тому числі й з Німеччини, - кажуть природоохоронці. – Одна з причин: для того, щоб, наприклад, у повному обсязі ін сталювати останню операційну систему Microsoft Vista – з тривимірною графікою, з усіма зручними функціями – комп’ютер має бути не старіший за один рік. Інакше вам доведеться міняти процесор, жорсткий диск, збільшувати обсяг пам’яті та купувати нову відеокарту. То чи не ліпше одразу – новий комп’ютер?..” За деякими даними, у шухлядках німецьких громадян сьогодні без діла лежать до 90 мільйонів мобільних телефонів. Переважно справних, але таких, що більше не відповідають духові часу. Перелік, як то кажуть, можна вести далі. Президент спілки „Німецька допомога довкіллю” Юрґен Реш:

„Базельська конвенція та інші міжнародні документи, що регулюють процес утилізації небезпечних відходів, суворо забороняють експорт останніх до країн „третього світу”. Хоч би під якою маркою їх декларували. Ми вважаємо, що це просто аморально – транспортувати своє сміття за десятки тисяч кілометрів замість того, щоб переробляти там, де його найбільше й утворюється – в суспільстві масового споживання.”

За матеріалами німецьких ЗМІ