1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Олена Стяжкіна: Практики деокупації

30 грудня 2018 р.

"Людям з дивану" лежати й знати, що десь там все йде, як слід, було б комфортніше. Однак всім долученим комфортно й так", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/3An2M
Олена Стяжкіна
Олена СтяжкінаФото: DW/Jewhen Sosnowsjkyj

Як воно буде, коли переможемо? Це, мабуть, єдине питання, яке не хвилює моїх друзів та колег, котрі вже п'ятий рік опікуються проблемами деокупації, створюючи практики успішних кейсів на прифронтових територіях, у сірій зоні, а також там, де, на щастя, не було війни, однак була й є радянсько-російська окупація свідомості.

Як воно буде, коли ми переможемо? Буде так, як зараз: не так швидко, як хотілося б, не так інтенсивно, як могло б, не так інституціалізовано, як слід, однак системно, щоденно, деінде навіть весело, деінде – сумно, з тактичними відступами, стратегічною обороною, суттєвими проривами на важливих напрямах. Як в Маріуполі, як в Дружківці, як в Рубіжному, як в Дніпрі, як в Харкові, як в Вінниці чи у Броварах. Все буде так, як зараз. Хтось буде "деокуповувати" на дивані, а хтось - годувати, будувати, везти, вчити поліцію мові жестів, створювати асоціації підприємців, школи без радянської табірної естетики, вуличні майданчики для спорту, батальйони тероборони, організовувати книжкові толоки й кінофестивалі, контролювати місцеву владу й ставати владою… А хтось буде все це "продавати", оскільки тема деокупації щодалі буде ставати все більш капітало- та політичномісткою. І це, зрештою, не погано, бо добре "продається" тільки потрібний товар. Тож чим більше на де окупацію буде підвищуватися попит, тим скоріше ми повернемо собі своє.

Примирення й порозуміння - добрі слова, але з огляду на те, що анексія та окупація не є сваркою чи конфліктом, формування концепції "примирення" годуватиме теоретиків-експертів доволі тривалий час. Практики ж апробовують інший спосіб, у підґрунті якого лежить дія, оздоблена єдиним попереднім питанням: "Чи готовий я/ми чистити подвір'я разом із тією особою, що неприємна мені (нам) своїми поглядами чи "вчорашньою" поведінкою?"

Якщо відповідь ствердна (й ствердна з обох боків), а сила, знання, досвід "неприємної" людини розуміються як необхідні, то енергія спільної дії (фарбувати стіни, лагодити парк, створювати дитячий центр тощо) працюватиме на практичне втілення деокупації в рази краще, ніж всі довготривалі процеси й складновибудовані конструкції з "примирення та порозуміння". Бо соціальна згуртованість та наочні практичні результати і є (й будуть) фундаментом та запорукою післявоєнної нормалізації.

Без підлості та знецінення

Все буде так, як зараз. Мабуть, щоправда, без питання, яке видається мені трохи підлим. Без питання: "Чи будете ви повертатися?" Можливо, два чи три роки тому воно було маркером чогось значущого, можливістю написати скандальний заголовок на кшталт "Мільйон відсотків донеччан ніколи не повернуться додому". Було необхідністю влади порахувати кадровий потенціал для переосвоєння звільнених у близькому майбутньому територій (ніколи не чула про такі проекти, але раптом?). Однак на сьогодні це питання не працює ані на скандал, ані на завдання деокупації. Воно працює тільки на посилення болю тих, хто чекає на Україну в Донецьку, Луганську чи Сімферополі. Тим більше, що у той чи інший спосіб ми всі, навіть ті, хто ніколи не бував на Донеччині, Луганщині чи в Криму, повернемось на ці землі своїми податками - на утримання кордону, збройних сил, вищої освіти, театрів. Своїми податками, ідеями, книгами, розробками, проектами, гастролями, весіллями, відрядженнями, стажуваннями - всіма тими способами та сценаріями, в яких живуть люди після перемоги у війні.

Александер Гуґ: можна швидко припинити бої на Донбасі (30.10.2018)

Практики деокупації сьогодні є почасти невидимими для широкого загалу, але відомими та значимими для локальних спільнот. Й важко сказати, добре це чи погано. "Людям з дивану", мабуть, лежати й знати, що десь там все йде, як слід, було б комфортніше. Однак всім долученим комфортно й так. Хіба що питання схвалення, суспільного визнання… Зрозуміло, що прекрасні практики працюють не заради цього. Але суспільне визнання могло б припинити вербальне знецінення, яке часто-густо конвертується у термін "низова активність", яким "накривають" волонтерів, активістів, культуртрегерів та їх успішно втілені ідеї, проекти, добрі справи.

"Низова активність" - це боягузтво радянської верхівки, це погляд на людину з висоти імперського трону, це зневага й цілковита дурня. Коли люди творять державу, воюють за незалежність, деокуповують території та свідомість, "верхи" й "низи" продовжують існувати тільки у хворій уяві вірних ленінців. Практики деокупації горизонтально та вертикально інтегровані, вони формують лінії зв'язку між містами й селами, між областями України, між Україною та світом. Якщо хочеться чогось геометричного, то нехай ця активність буде вважатися діагональною. Діагональною та визнаною, схваленою, нагородженою оплесками, рукостисканнями, обіймами. З приводу грамот та орденів - не знаю, не певна. А от потрапити до підручників новітньою історії України практики деокупації мають вже сьогодні.

Коли ми переможемо й повернемось, все буде так, як зараз. Не швидко, але невпинно. Успішні ідеї й проекти, добрі діла й створені механізми спільної дії не потребують тривалого часу, щоб бути розгорнутими на деокупованих територіях. Сукупність апробованих тактик може бути зчитана як діагональна стратегія, яку чесна відповідь на питання, чи готовий/готова/готові я/ми працювати разом, зробить результативною й ефективною. Такою само результативною, якою вона вже є сьогодні.

А над  концепцією "примирення" та "порозуміння" - так - обов'язково працюватимемо у вільний від добрих справ час.

Пропустити розділ Більше за темою