Від народного трибуна - до хворого господаря Кремля

„Пам’ятай, у політику я тебе не пущу”, - сказав Борису Єльцину свого часу його політичний опонент президент Радянського Союзу Михаїл Горбачов. Ці слова Єльцин пізніше згадував у своїх мемуарах. Тоді, наприкінці 1987 року здавалося, що політичній кар’єрі Єльцина прийшов кінець. Після того, як майбутній президент Росії виступив із гострою критикою на адресу вищого керівництва комуністичної партії, його було звільнено з посади глави Московської партійної організації.

Нещадно критикуючи нехлюйство, корупцію і привілеї номенклатури Борис Єльцин ставав дедалі більш популярним. 1991 року Єльцин став президентом Російської Федерації. Вершиною успіху Бориса Єльцина були драматичні дні серпня 1991 року, коли він, немов народний трибун став на заваді путчу проти Горбачова:

„Росія переживає трагічний момент своєї історії. Самопроголошений „комітет з надзвичайного стану” організував антиконституційний путч”, -

Цими словами Єльцин закликав росіян до протидії путчистам. Телевізійні кадри, які зафіксували, як Єльцин, стоячи на танку, захищав перестройку, обійшли тоді весь світ.

Незабаром був тріумф Єльцина: Радянський союз розпався, а його правонаступником стала Російська Федерація на чолі із Борисом Ніколаєвичем. Але вже скоро після злету Єльцину випали важкі випробування: 1993 року було криваве протистояння між президентом і парламентом, в якому домінували консервативні сили.

Підтримка Єльцина серед населення постійно зменшувалася. Демократи розчаровувалися в президенті через щоразу більший вплив „апаратчиків” і військових в його оточенні. Пересічні люди були невдоволені соціальними проблемами, корупцією і розвоєм злочинності. Перша війна в Чечні 1994 року була черговою проблемою, яку Єльцину не вдалося розв’язати. Попри розчарування серед населення глава держави 1996 року був обраний на другий термін. Тоді, як констатують оглядачі, виборці голосували не за Єльцина, а проти комуністів. Вже за кілька місяців, наприкінці 1996 року, стан здоров´я Бориса Єльцина різко погіршився – він переніс складну операцію на серці. Відтоді хвороба глави держави стала для багатьох уособленням політичної і економічної кризи, яка постійно поглиблювалася. Влітку 1999 року Єльцин зробив прем’єр-міністром колишнього агента і керівника спецслужб Владіміра Путіна, якого оголосив своїм наступником. Потім була друга війна у Чечні. Жорсткі дії федеральної армії росіяни тоді записали в актив новому прем’єр-міністру, натомість Єльцин на Заході опинився під вогнем критики. Слухати її господар Кремля не схотів:

„Ви не маєте права критикувати Росію за Чечню”, - заявив російський президент під час самміту ОБСЄ у листопаді 1999 року.

Але Чечня на той момент була вже далеко не єдиною темою, яка суттєво погіршила відносини Москви із Заходом. Розширення НАТО на схід, розбіжності у питанні врегулювання кризи у Косово та російсько-американський диспут навколо скорочення арсеналів стратегічної ядерної зброї – список конфліктних тем можна продовжувати довго.

Наступник Бориса Єльцина на посаді глави держави не може спиратися на подібну демократичну легітимацію, яку мав свого часу перший президент Росії. Але колишній німб реформатора Єльцин все-таки втратив. Під його проводом країна звільнилася совєтської системи і КПСС, але стабільна демократія і справжня ринкова економіка так і не вкоренилися у новій Росії.