Забуті Україною: Німецькомовні письменники Галичини і Буковини

Здобули всесвітнє визнання й чимало інших письменників, котрі походили із західноукраїнських земель, де тривале панування Австро-Угорської монархії зробило німецьку мову рідною для представників різних національностей. І сьогодні лірика буковинця Пауля Целана чи проза Йозефа Рота з-під Бродів належить до світової літературної скарбниці, однаково відома в оригіналі та численних перекладах (у тому числі й українською).

Славіст із університету Вюрцбурга Дітер Гьотц, котрий водночас є й почесним професором Українського католицького університету, Музичної академії імені Миколи Лисенка та Інституту українознавства НАН України, також розпочав свою „подорож” до галицької літератури з автором „Білих міст” Йозефом Ротом:

„Першим літератором, із якого почалося моє знайомство з Галичиною, був, зрозуміла річ, Йозеф Рот. Він немов „відкрив двері” до менш відомих нам галицьких літераторів. Це стало основним імпульсом докладніше вивчити особливості галицько-єврейської літератури”.

Сьогодні професор Гьотц розповідає українським студентам про Манеса Шпербера. Творчість цього письменника, лауреата низки престижних відзнак, зокрема премій ім.Георга Бюхнера та Премії миру Німецької книготоргівлі, досі залишається значно краще відомою в Німеччині чи Франції, аніж в Україні. А народився Шпербер сто один рік тому в Заболотові неподалік Коломиї, тут минули перших десять літ його життя. Спогади дитинства літератор згодом колоритно відтворив у першій частині автобіографічної трилогії „Все, що минуло...”. До речі, ця книга під назвою „Господні водоноси” – наразі єдина, яка вже побачила світ українською мовою в перекладі Петра Рихла. Її радить прочитати й Дітер Гьотц:

„На мою думку, власне в особливому життєписі Манеса Шпербера є чимало типового, характерного для біографій багатьох галицьких літераторів загалом. Вони пройшли шлях надзвичайного світоглядного розвитку, вони почували себе як удома в багатьох містах – і в той же час залишалися назавжди позбавленими батьківщини”.

Так, життєпис Шпербера вже сам по собі міг стати захопливим романом. Син рабина-хасида, він, опинившись у Відні, захопився ідеями марксизму. Паралельно співпрацював із відомим психотерапевтом Альфредом Адлєром, пізніше пропагував його теорії у Берліні, де певний час мешкав у „Колонії митців” і аж до „розгулу сталінізму” в 1937 році залишався ревним комуністом. За це його не раз переслідували поборники фашистського режиму і в Німеччині, і в Австрії, і навіть в Югославії. Тож незадовго до початку Другої світової війни Шпербер опинився в Парижі. Тут мешкав до кінця життя, тут помер 1984 року і був похований на цвинтарі Монпарнас. Письменник немов пройшов символічний шлях від маленького галицького містечка до мистецької столиці Європи. Не дивно, що автобіографічністю позначена майже вся спадщина Шпербера, зокрема центральна трилогія „Мов сльоза в океані”. А ще фактично в усіх творах письменник нещадно засуджує тоталітаризм, ідеологічне насильство та тиранію в будь-яких проявах. Розмірковує Дітер Гьотц:

„Для німецьких читачів творчість Манеса Шпербера може бути цікавою тим, що вони через його твори отримають змогу краще познайомитись із галицьким „топосом”. Для українців, яким цей топос є відомим, тим, що вони можуть краще пізнати єврейське підґрунтя цієї літератури”.

Щоправда, сьогодні ім’я Шпербера залишається майже невідомим у країні, де народився письменник. На жаль, схожа ситуація і з більшістю інших літераторів, що походили із Західної України. Натомість, у Німеччині, зауважує Дітер Гьотц, німецькомовні поети і письменники з Галичини, є доволі знаними. За словами німецького дослідника, найвідомішим із них залишається Йозеф Рот. Далі можна згадати Манеса Шпербера, Карла Еміля Францоза, Бруно Шульца, Розе Ауслендер. Далеко не всі з цих імен є промовистими для відвідувачів книгарень у Києві чи Львові. Натомість для німецьких читачів ці літератори нерозривно пов’язані з Україною.