Злиденні українські будні сучасної класики

Українські композиторки, львів‘янки Богдана Фроляк та Любава Сидоренко, виконання власної музики оркестром European Workshop for Contemporary Music у концертному залі кельнського Deutschlandfunk наживо не почули. Чи то грошей на поїздку отримати не вдалося, чи виникли візові проблеми – невідомо. Та їм, як і всім творцям сучасного українського класичного мистецтва, не звикати. Сам факт звучання їхніх композицій у концертних залах далеко за межами батьківщини – вже щастя, переконана арт-менеджер, організатор одного з небагатьох міжнародних фестивалів сучасної музики у Вінниці, музикознавець і солістка тамтешньої філармонії Ірина Френкель.

Пропозиція є – попиту немає

Сучасні музичні класики – ті, про кого мало говорять і чиї твори в Україні виконують виключно на спеціалізованих фестивалях, як той, що його організовують такі ентузіасти, як Френкель. «Ми маємо багато композиторів. Ми маємо різноманітні жанри. Ми маємо музикантів, які відтворюють цю сучасну музику. Але ми маємо дуже поганий музичний ринок. Відносини, які на цьому ринку складаються, не є цивілізованими. До того, взнаки дається незнання багатьма іноземної мови, аби вийти на західний ринок. Та й відсутність досвідченого арт-менеджменту заважає українській музиці вийти на світовий ринок», - каже Френкель.

Рятівники-ентузіасти

– радше виняток з українських правил (чи то їхньої відсутності). Декілька років тому Френкель сама налагодила контакт із німцями, які погодилися на співпрацю й охоче дозволяють грати сучасні німецькі твори в Україні, а українські грають у себе. Тому кельнський фестиваль «Форум нової музики», який цього року мав окрему частину, присвячену східно-європейській музиці, вже не перша нагода для нових українських творів прозвучати на Заході.

У сучасному музичному світі Україна стала відома, в першу чергу, завдяки Валентину Сильвестрову, каже Френкель. Та права на його твори повністю викупило одне з видавництв у Берліні, і на сьогодні Україна не має жодних прав на твори власного композитора.

«Шароварщина» в обмін на імідж

Українська влада цим не переймається, обурюється Френкель. Але принаймні не заважає проводити фестивалі сучасної музики у Львові, Одесі та Вінниці. «Вся проблема в тому, що наша культура ділиться на дві частини. І ми дуже зациклені на тій, яка називається фольклором. Це дуже добре, але «що занадто, то нездраво». Адже для того, аби інтегруватися до світової спільноти, треба думати й про другу частину культури, яка пов‘язана зі стандартною класичною. А це наші композитори, художники, балетні трупи тощо», - каже вона.

При цьому, на думку Френкель, «велосипед вигадувати не варто», адже система участі держави в розвитку й популяризація сучасної музики вдало застосовується в багатьох країнах світу. Тож варто лише взяти готові схеми, прилаштувати їх до українського менталітету – та й годі, каже експерт.

Заходу потрібні, Україні - ні

А сьогодні виходить так, що українські музиканти й композитори більше потрібні іншим державам, аніж власній. І це стосується не лише Фроляк та Сидоренко, але й просто молодих музичних обдарувань, які опиняються у західних школах часто через банальне небажання приймати їх до вітчизняних вишів. І причина цьому одна – кумівство і корупція, каже Френкель.

«Талант розпеченим залізом не випечеш»

Тим часом українська земля продовжує народжувати нові таланти, що не залежить ані від політичної кон‘юнктури, ані від державних пріоритетів. «Якщо в людині народжується музика, якщо вона може вночі прокинутися і записати те, що їй спало на думку або намалювати картину, або записати рядки, то це розпеченим залізом не випечеш», - переконана українська музикознавець.

Та доля більшості цих талантів сумна. У кращому разі, вони викладають в музичних навчальних закладах, у гіршому – ледве животіють, каже Френкель. Вона зізнається, що щороку, коли відшукує композиторів для живого представлення публіці фестивалю, шокована їхнім побутом, який почасти є звичайним злидарством.

Автор: Данило Білик

Редактор: Леся Юрченко