1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Ледачі лелеки та утилізація по-„козанострівському”

Ганна Лук”янова11 вересня 2005 р.

Клекотання пташиною мовою може означати привітання, погрозу, а також задоволення. „Настає осінь, але як добре, що ми більше не летимо в далекі краї,” – можливо кажуть лелеки. І якби запитати, чому вони тепер зимують у Німеччині, птахи напевне відповіли б: „Тут такі чудові сміттєзвалища!”.

https://p.dw.com/p/APDd
Фото: AP

Коли подружжя білих лелек на даху починає голосно „розмовляти”, перед старим будинком, що на краю села Блюменау, часто зупиняються проїжджі авта. „Траплялися навіть невеличкі аварії”, - не без гордості каже Марта Корс, господиня подвір”я:

„Упродовж цілої зими лелеки залишалися тут. Бувало так, що вони стояли в гнізді по коліно в снігу. Люди відмовлялися вірити своїм очам! Іноді птахи зникали, але ненадовго. Центральне сміттєзвалище розташоване всього в кількох кілометрах від нашого села.”

За тисячі кілометрів, у Південній Африці, лелеки цієї пори року могли б ласувати жабами, зміями й такою смачною сараною. І все це без снігу та мінусових температур.

„Ці птахи цілком переорієнтувалися на сміттєзвалища, де вони взимку без проблем знаходять собі їжу. У лютому цього року, наприклад, я бачив чимало лелек на звалищі біля містечка Засксенгаґен. У мене склалося враження, що на холоди ці пернаті взагалі не реагують. Головне - багатий вибір харчів серед куп відходів”, -

розповідає професор Райнгард Люмен. Орнітолог ганноверського ветеринарного інституту вважається одним із провідних експертів щодо лелек-зимівників. Як науковця й як активіста Федеральної спілки захисту природи – BUND, його дуже непокоїть, що сьогодні в Німеччині налічується вже кілька тисяч птахів, для яких африканські простори назавжди втратили свою привабливість. „Частина з них, - пояснює Райнгард Люмен, - виросла в вольєрах, тобто, ці лелеки з самого початку призвичаїлися до місцевих кліматичних умов і до людської їжі. Але справа в тому, що, опинившись на волі, вони, так би мовити, переналаштовують і своїх диких партнерів, і ті з часом теж утрачають потяг до далеких мандрівок. Саме так трапилось і в Блюменау. Уперше лелеки гніздували разом 2002-го року. 2003-го самець іще піддався природному інстинктові й зимував у теплих краях. Від 2004-го подружжя більше не розлучається”:

„Сезонні перельоти птахів - відносно нове явище. 10.000 років тому майже вся Західна Європа була вкрита льодовиком, і, звичайно, ніяких лелек тут не було. Умови для їхнього розселення створилися лише тоді, коли на цих територіях людина почала вирубувати ліси, тобто від трьох до п”яти тисячоліть тому. Для формування стійких генетичних програм - термін замалий. Через це лелеки й так швидко забувають про свої південні домівки.”

Поки що більшість птахів щоосені все ж таки вирушає в дорогу. Утім, до африканського континенту теж долітають далеко не всі. Іспанські орнітологи повідомляють, що на сміттєзвалищах навколо Севільї зимує тисячна колонія білих лелек. Купи відходів тут не менші за німецькі, та й клімат куди приємніший. Європейська комісія давно планує заборонити, щоб на території ЄС сміття лежало просто неба, без будь-якого покриття. У першу чергу не через птахів, а з міркувань гігієни. „Швидше б, - каже професор Райнгард Люмен. – Тоді розбещеним цивілізацією лелекам не залишатиметься нічого іншого, як слухатися свого природного поклику й знову прямувати до Африки.”

Як можливі розплідники інфекцій сміттєзвалища становлять загрозу не лише для лелек, а також для чайок, кань, багатьох гризунів, диких собак, кішок і, звичайно ж, для людини. З 1-го червня в Німеччині заборонено відправляти на смітники рештки харчових продуктів без попередньої обробки. У багатьох південних країнах ЄС, однак, проблема полягає не в тому, щоб якнайшвидше упорядкувати комунальні звалища, а як би передусім урятуватися від нелегальних. З Рима повідомляє Карл Гофманн:

„Найбільше потерпає південь Італії. На рівнинах поблизу Неаполя фермерські поля в прямому сенсі слова оточені побутовим сміттям. „Їсти городину, яку ми тут вирощуємо, вже небезпечно для життя”, - скаржаться селяни:

„Ми повідомляли про це нашу комунальну владу. Карабінери теж добре знають, що приватними автами сюди постійно звозять відходи. І що? Усе залишається так, як було. Ці хімічно заражені поля краще було б узагалі не засівати. Рано чи пізно члени наших родин тяжко хворітимуть. Де політики, які мають за це відповідати? Де закони, які б суворо карали за злочин проти довкілля?”

Нелегальні сміттєзвалища сьогодні є однією з найгостріших природоохоронних проблем в Італії. Не лише на півдні, а й у багатьох інших регіонах країни зневажливе ставлення до природи - ледь не норма. Чимало італійців ще діють за принципом: те, що нікому не належить, належить усім. Хатнє сміття можна викидати в найближчі лісові посадки, не прибирати галявину після пікніка, старі холодильники та телевізори скидати обабіч дороги чи під мостом і навіщо шукати урну, коли обгортку від морозива можна кинути собі під ноги... Те, що без усякого сорому роблять пересічні громадяни, дозволено й великому бізнесові. Різні мафіозні структури – від „Коза ностри” до „Коморри” – давно зрозуміли, якими грошима світить утилізація сміття в несвідомій Італії. Лише на так званій „переробці” промислових отруйних відходів мафія, за приблизними підрахунками, заробляє до двох мільярдів євро щороку. Один із поширених методів такий: з підприємством укладають договір на чималу суму, отрутохімікати з території заводу справді регулярно вивозять, а потім просто шукають якесь відлюдне місце, де вантаж можна швиденько „утилізувати”. Поки поліція виявить нелегальне звалище й кинеться розшукувати злочинців, від тих і слід пропав. Вони або заздалегідь лягають „на дно”, або відпочивають десь за межами Італії. Ми стоїмо на порозі екологічної катастрофи, кажуть італійські природоохоронці. За їхніми даними, понад десять мільйонів тонн небезпечного сміття опиняється щороку на дні озер та річок, у колишніх кар”єрах, морських бухтах тощо. „Якщо раніше мафія „утилізувала” відходи переважно в себе вдома, тобто, в традиційно підконтрольних їй регіонах, то нині на звалище перетворюється ціла країна”, - каже Антоніо Менга, співробітник спеціального екологічного відділу поліції:

„Іще п”ять років тому нелегальні транспортні потоки рухалися головним чином в одному напрямкові: з промислової півночі – до сільськогосподарського півдня. Один маршрут проходив узбережжям Тирренського моря, другий – Адріатичного. Сьогодні отруйне сміття за сотні кілометрів практично не транспортують. Навіщо, коли зручне для „переробки” місце можна знайти й десь поблизу.”

Доки екологічна поліція розбиралася із зараженими територіями на Сицилії та в Сардинії, важким металам, вуглеводням та іншим високоотруйним шлакам було знайдено ще одне застосування. Їх використовували як насипний матеріал при будівництві автобанів та залізничних колій у Ломбардії, П”ємонті, Тоскані. „Схема залишалася так само банальною”, - розповідає прокурор Федеріко Бішеллі:

„Промислові підприємства як і раніше зверталися до транспортних фірм, які забирали в них відходи. Але останні вже не просто викидали, а продавали шляховикам. Договори як у першому, так і в другому випадках підписували посередники. Для того, аби потім можна було сказати: та ми цих злочинців і в очі не бачили!”

Безпосередню провину за такі ґешефти несе держава, переконані італійські природоохоронці. За невеликим винятком, штрафи за екологічні порушення інакше, як сміховинними, не назвеш.”

Наслідки такої політики є катастрофічними: близько 100.000 гектарів земель в Італії є хімічно зараженими. Для того, щоб їх відновити, знадобиться мінімум 10 років і 50 мільярдів євро. Сума, яка не значиться в жодній статті державного бюджету.