Німецький досвід: як журналісти стають політиками

„Журналіст - це „політична голова”. Коли інтенсивно займаєшся політичними питаннями, бажання самому ухвалювати рішення, на мою думку, цілком природне. Але для цього треба не зловживати журналістською діяльністю, а мати мужність спробувати себе в політиці”.

Так думає Райнгард Ґріндель – журналіст, який став політиком. Ґріндель тривалий час працював на ZDF (Другому каналі німецького телебачення), очолював студії в Берліні та Брюсселі. Чотири роки тому він змінив професію і став депутатом Бундестагу від правлячого Християнсько-демократичного союзу. Прихильність саме до цієї консервативної партії виникла не випадково. Ґріндель - член ХДС із 25-річним стажем. Але він каже, що цей факт не завадив йому бути журналістом:

„Навпаки. На мою думку, коли в журналіста є симпатії до певної політичної партії, він намагається бути особливо коректним щодо інших. Я багато повідомляв з Брюсселя про тодішнього канцлера Ґергарда Шредера та міністра закордонних справ Йошку Фішера, і вони ніколи не скаржилися. Я завжди сприймав професію журналіста як таку, в якій я не коментую, а лише повідомляю про події. Мені це вдалося, і ніхто мене не звинувачував у заангажованості”.

Особливо прискіпливо Ґріндель розділяв журналістику й політику перед виборами. Він пішов у відпустку. Спочатку на кілька тижнів перед затвердженням кандидатури, а потім на п’ять місяців виборчої кампанії.

„Відпустку я взяв за власний рахунок, - наголошує Ґріндель, - щоб не подумали, що мою кампанію фінансував ZDF”.

У Німеччині переважна більшість журналістів, які подаються в політику, призупиняють роботу в ЗМІ. Це передусім неписане моральне правило. Хоча бувають і так звані „чорні вівці”, каже Міхаель Конкен, голова Союзу німецьких журналістів, однієї з двох найбільших медіа-профспілок:

„Інколи журналісти працюють у мас-медіа і водночас ведуть виборчу кампанію. Або ж вони перебувають у дуже тісних стосунках з політиками, і це відчувається в їхніх редакційних матеріалах. Ми боремося з тим, щоб у таких ситуаціях було проведено чітку розмежувальну лінію”.

Зокрема, журналісти, які стали політиками, повинні призупинити членство в медіа-профспілці й здати журналістське посвідчення.

Загалом серед 614 депутатів Бундестагу нинішнього скликання понад 20 мають у своїх біографіях позначку „журналіст”. Але більшість працювали на різні ЗМІ позаштатно й робили це лише час від часу. Тих же, хто як Ґріндель заробляв журналістикою на хліб, можна порахувати на пальцях однієї руки. Знаменитих телеведучих серед депутатів немає. Не в останню чергу це – фінансова проблема. У Німеччині політики заробляють менше грошей, ніж відомі журналісти. Тому з економічної точку зору зміна професії вигідна далеко не всім.

Хіба що хтось хоче повторити успіх Вольфганга Клемента. У сучасній Німеччині він найвідоміший політик, який починав кар’єру журналістом. Соціал-демократ Клемент прийшов у політику з газети. Перш ніж стати міністром в уряді канцлера Ґергарда Шредера, він був прем’єром у федеральній землі Північний-Рейн Вестфалія.

Отже, журналіст у ФРН може стати успішним політиком. Але чи шлях назад? Чи можуть колишні депутати повернутися в газету, на радіо чи телебачення? Райнгард Ґріндель не виключає для себе такої можливості:

„У принципі я міг би повернутися на ZDF, але я точно не став би займатися там політичними темами”.