Німецький політолог: ”Українські бариші в Іраку – справа далекого майбутнього”

Те, що здавалося нездійсненним, те, що за прогнозами так званих військових аналітиків мало розтягтися на роки, раптом набрало реальних рис і виявилося досить таки компактною справою: український президент Віктор Ющенко заявив, що перші 150 солдатів будуть виведені з Іраку вже до 15 березня, ще кілька сот – у квітні-травні, решта – до жовтня. Рішучий крок української держави на міжнародній арені викликає запитання, які ми вирішили задати відомому німецькому експерту з питань Східної Європи , директору програм центру Росії та країн СНД фонду Кербера та Німецького товариства закордонної політики Александру Рару. Перше з них – чи не вплине виведення українських військ з Іраку на українсько-американські відносини. Тим більше, що про виведення вже заявлено, а з американцями, так би мовити, post factum, мають бути погоджені лише деталі самого процесу. Говорить Александр Рар:

Президент Ющенко у передвиборчій боротьбі пообіцяв українському народу вивести війська з Іраку. Це не було якоюсь політикою проти американських інтересів, а лише констатацією того, що Україні нічого робити в Іраку, оскільки для її присутності там немає жодних поважних підстав. В принципі він простистояв не стільки США, скільки тогочасному президенту України Леонідові Кучмі, котрий поспішно відправив українські війська до Іраку, щоб сподобатись американцям і завершити, так би мовити, ”льодовиковий період” у відносинах між Вашингтоном і Києвом, який склався через ”касетний скандал”. Прихильники Ющенка це зрозуміли, і було вирішено стати в опозицію до цього рішення Кучми. Тож логічно, що, перейнявши владу, Ющенко виконує свої обіцянки.

Нині Україна має в Іраку 1650 солдатів. Чи не нанесе оголення зони відповідальності шкоди загальній стабільності в Іраку? Політолог Александр Рар вважає, що цього не станеться, оскільки роль українських військових в Іраку є дуже скромною:

Участь України в миротворчій місії у Іраку була мінімальною, не порівнюваною із участю, наприклад, Іспанії чи Польщі. Це був радше символічний акт. Сама Україна переобтяжена нині військовою реформою, тримати війська за кордоном, коли це не приносить політичних дивідендів, політично нерозумно. Цей крок не розділить Ющенка з Вашингтоном, це не стане драматичним викликом у зовнішніх відносинах. Те, що планує Ющенко, є фактично тим самим, що зараз роблять усі європейські країни, відкликаючи свої війська, осільки в Іраку зараз розпочалася нова, друга фаза – відбудова цивільного життя, громадянського суспільства, встановлення багатопартійної системи. Україна зробила свій внесок для встановлення - нехай і дуже крихкого - миру в Іраку. Тому немає жодної необхідності за будь-яку ціну тримати війська в Іраку, відіграючи при цьому лише символічну роль.

На зустрічі із журналістами президент України говорив про проекти економічної співпраці з Іраком. Була тут і конкретика: Україна має намір надати свої нафтопроводи для перекачування іракської нафти до Західної Європи, постачаючи в свою чергу до Іраку українську, перш за все атомну, електроенергію. Як дивиться на таку перспективу німецький політолог Александр Рар?

За допомогою американських, британських, польських, українських військ було зроблено перший крок до стабілізації в Іраку. Потрібно зробити ще другий крок, завершивши там громадянську війну, знищити терористичні угруповання, встановити мир у всій країні, а потім об”єднати країну, котра й досі поділена між сунітами, шиїтами та курдами. На це підуть роки. Доки ці кроки не будуть завершені, проблеми нафтопроводів чи енергетики в Іраку не постануть, на мою думку, як першочергові. Окрім того, між Іраком та Україною лежить чимало кризових регіонів. Тому Україна, звичайно, може сподіватися заробити бариші на відбудові Близького Сходу. Але я думаю що це ”музика майбутнього” – це може бути п”ятий, шостий чи сьомий крок у цьому напрямку.

Це правда, що Україна хотіла б стати державою для транзиту неросійської каспійської нафти (чому б і не іракської?), але ми знаємо, як складно було Україні в останні п”ятнадцять років заробити собі на Заході репутацію транзитної держави. Адже Захід постійно обходив Україну увагою: перевагу в транзиті каспійської нафти постійно отримувала Туреччина. Не думаю, що й Польща зробила все для того, щоб Україна справді стала для неї головною транзитною державою.