Оксана Забужко: Про культурний обмін і "залізну завісу"

"Головна біда усе-таки в тому, що в умовах прогресуючого "обезглуждження" інформаційного простору більшість українців просто перестала розуміти, для чого взагалі треба читати книжки", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

Вибираючись на "Богемну рапсодію", я, звісно, знала, що кіно буде не артхаузне, а "народне" (яким же ще може бути байопік про кумира мільйонів?), але все-таки не уявляла, який це цікавий досвід - опинитися серед публіки, чию модель поведінки сформував не театр, а стадіон: публіки, звиклої коментувати видовище на повен голос і з максимальною щирістю. За інших обставин від такого можна було б і на стелю полізти, але в цьому випадку, вважаю, мені пощастило - я отримала "подвійне шоу": крім "караоке на екрані" (бо ж "Богемна рапсодія" - то, власне, не що, як мюзикл) - ще й провербіальне "спостереження за спостерігачем". І ось тут-то на мене й чекала парочка оглушливих у своїй очевидності відкриттів, якими, в контексті своїх тут нотаток, хочу поділитися з читачем.

Відкриття перше: з'ясувалося, що "Квінів" у нас не дуже-то й знають. Акурат у тих місцях, де, за задумом авторів фільму, треба було підспівувати (спробуй утримайся, коли тобі з екрана ціла Таймс-сквер реве "We will, we will rock you"!), коментуючий елемент у залі заворожено занишкав - усі ці хіти 20-го століття явно були для них якщо й не зовсім незнайомими, то принаймні точно не належними до активної пам'яті. Вже ж, гірко думала я, це ж не Цой, не "Батяня комбат" і не "Ах, какая женщина", і під що там іще виростало наше "втрачене покоління" доби "лагідної русифікації", читай - безберегого паношення московських продюсерів в українських ефірах, що за ту добу Україні ще до-о-овго доведеться розплачуватись: іще й після того, як ми переможемо і Росія (чи що там од неї залишиться) виплатить належні нам репарації й контрибуції…

Штука, одначе, в тому, - і це було моє друге неприємне відкриття, чи, радше, усвідомлення очевидного, - що й про моє, зросле в 1970-80-ті покоління аж ніяк не можна сказати, буцімто ми "виростали під "Queen", - дзуськи, не дурімо самі себе: жертви "залізної завіси", ми, в масі своїй, виростали під єдинодозволений ерзац-замінник неприступного нам західного оригіналу - під "русский рок", під Гребенщикова, "Машину врємєні" і ДДТ, а правдивих музичних фанів - власників нелегальних концертних записів і фарцових платівок, - та ще й англомовно притомних настільки, щоб розуміти текст (бо в доброму старому рокові текст таки важить, егежбоньки, і "24 роки жити по сусідству з Еліс, чекаючи нагоди їй сказати" - це НЕ ТЕ САМЕ, що "а мы с такими рожами возьмем да и припремся к Элис", і українським гуртам, котрі нині воліють співати російський кавер, не вадило б розуміти, "какая разніца, на каком язикє", - чому в "Smokie" це пісня про любов, а в Башакова про п'янку…), - таких фанів і в моєму поколінні була, визнаймо чесно, жалюгідна меншість. (На фінальних титрах "Рапсодії" ми всі, скільки нас сиділо в залі, якраз себе навзаєм і побачили: з півдюжини пар на весь зал - ті, хто не посунув до виходу, а затримався, доки демонструвалась кінохроніка із "справжніми" "Квінами": соціологічно вибірка, може, й не найточніша, зате наочна!). Проте найголовнішим, а заразом і найдраматичнішим моїм відкриттям стало все-таки інше - і тут уже потрібен короткий пояснювальний відступ.

***

"Богемна рапсодія", хоч і заявлена "драмою", сюжетно побудована, властиво, як "історія одного шоу" - легендарного тріумфу "Queen" на "Live Aid". Підкреслюю, не просто "на стадіоні Вемблі", як то пишуть у мережі українські фани, котрі незайманою проволокли на собі "залізну завісу" з 1980-х у 2010-ті, не здогадуючись, що за нею ховалося щось таке, чого нам знати було "не положено", - а саме на "Live Aid", ось так і вимовляймо: Лайв-Ейд, що можна перекласти як "допомога в прямому ефірі" або "гуманітарка наживо" - кому як більше до вподоби, а я б сказала "гуманітарний Майдан", бо таким він і був - і, без перебільшення, всепланетним: грандіозний благодійний концерт-аукціон, у якому взяла участь практично вся "сметанка" англо-американського року (одночасно на двох континентах, у Лондоні й Філадельфії) і який пам'ятають усі, хто народився "по той", по "ненаш" бік "залізної завіси": 13 липня 1985 року "Live Aid" дивилося в прямому ефірі - 1,9 мільярда (так, МІЛЬЯРДА!) жителів планети Земля, абсолютний рекорд в історії людства.

Дивились, тішились, розчулювалися, співали перед екранами вголос разом із своїми кумирами - і тут-таки, втерши катарсичну сльозу, перераховували свою лепту до спільної складки: "Live Aid" проводився - увага! - на допомогу жертвам голоду в Ефіопії. Тому що (і оце якраз те, чого нас "не вчили в школі") 1984-86-й роки в історії цієї "другої християнської країни світу", яка тоді, під чуйним керівництвом Радянського Союзу і товариша Менгісту Хайле Маріама, була порвала з проклятим минулим і стала на шлях будівництва соціалізму (атож, я ще пам'ятаю мову передовиць газети "Правда", і навіть цьомки цього Менгісту з Брежнєвим пам'ятаю!), були тим самим, чим у нашій історії були 1932-33-й - з тою різницею, що про трагедію плюндрованої "червоним голодом" Еритреї знав увесь світ - і намагався допомогти. Тільки ми в СРСР не знали (і в Китаї також ні!) - і "Live Aid", відповідно, нам не транслювали: рабам про такі акції знати було "не положено".

І не знаємо й досі, от у чім штука. Ті уроки як власної, так і світової історії 20-го століття, що їх українці, не з власної вини, пропустили, сидячи в підрадянській інформаційній ізоляції за "залізною завісою", так і не пройдено нами за роки незалежності "за прискореною програмою". І тепер у міжнародному діалозі будь-якого рівня ми раз у раз опиняємося в ролі школяра, який, прохворівши навчальний рік, приєднується до однокласників аж перед іспитами - і гарячково старається завчити напам'ять відповіді на контрольні питання, ані в зуб не розуміючи, звідкіля ті відповіді беруться… 

***

Сидячи на "Богемній рапсодії", якоїсь миті я просто фізично відчула, як фільм провалюється в "діру" в свідомості залу, мов колесо автомобіля в яму: чому, власне, для фільмового Фредді Мерк'юрі так насущно-важливо потрапити на "Live Aid", чого ради ці благання, вмовляння, для такого гордія - майже-приниження, - всього цього автори фільму "своїй" публіці (1,9 мільярдам землян) розжовувати, звісно, не потребували, - а от український зал з цього місця "підвис". І високий сльозогінний пафос фінальної сцени з виступом "Queen" (котрим справді вдалось тоді на Вемблі "монетизувати" себе найуспішніше, зібравши за 20 хвилин понад 30 мільйонів фунтів!) - відповідно теж до нашого глядача "недолетів": розрахунок там на "інтерактив", на те, що публіка в залі психологічно "зіллється" з публікою на екрані, емоційно наново переживе, через кінореконструкцію, той всесвітній "майдан" 33-літньої давнини, тільки цим разом "діти" долучаться до "батьків", тобто це класичний "фільм для родинного перегляду" (кульмінацією тут задумано колективне розгойдування стадіону під "We are the Champions": це вже гримить перемога не "Квінів", а, сказати б, всього прогресивного людства - над голодом, над злиднями, над хворобами, над війнами, ура, люди, дивіться, що ми всі разом можемо!..), - але ціла ця, старанно виставлена, смислова конструкція українському глядачеві з "дірою" в голові на місці ефіопського голоду не промовляє геть нічогісінько: концерт і концерт, щось там про Африку… І оце вже подвійно прикро. Бо принаймні в цьому випадку все могло (і мало б!) бути інакше.

Дивитись відео 03:18
Now live
03:18 хв
Усі сюжети | 16.10.2017

Як без скандалів німці вчать дітей толерантності (16.10.20...

Річ у тім, що нова українська культура, хоч як її старалися за ті-таки роки "лагідної русифікації" заганяти "під шконку", все-таки всі ці роки склавши рук не сиділа і дещо для душевного уздоровлення українського суспільства потрошку робила, - те, що може самотужки робити культура без "державного даху" (або з дуже сильно "протікаючим"…). Зокрема, в цьому випадку, щоб сповна (нарівні з усім "клубом Золотого мільярда"!) відчитати меседж "Богемної рапсодії", українській публіці, теоретично, досить би було вчасно прочитати виданий два роки тому роман Сергія Сингаївського "Дорога на Асмару" (автор служив в Ефіопії 1980-х військовим перекладачем, і його роман - це не тільки політичний детектив у традиції Грема Гріна, а й, можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про той голод - штучний, Голодомор-2 за сталінським зразком, як із жахом відкриває головний герой) - прочитати так, як цей роман заслуговує і як взагалі читаються резонансні книжки в самостійних країнах з розвиненою культурною інфраструктурою, тобто того-таки "Золотого мільярда" (звучать по радіо, обговорюються на телевізійних ток-шоу, цитуються в політичних дискусіях, - і тим постійно "підбудовують" поле національних смислів). Є в романі Сингаївського, до речі, і "Live Aid" - і смачний епізод з доносами в КГБ на тих радянських військовослужбовців, котрі в Ефіопії обурювались відсутністю трансляції вдома, "в Союзі": так добра книжка "зшиває" не тільки розірваний час, а й штучно поділений простір, зносить читачеві в свідомості, ретроспективою, "залізну завісу", складаючи світ, як пазл, докупи в цілісну 3D-картину ("а ось як було в цей час з іншої сторони"), - словом, тут просто ідеальний приклад того, як публіка, в разі якби знала "своє", була б непорівнянно краще підготовлена до сприйняття "чужого", і саме тому такий процес і називається в людей "культурним обміном"… Здавалось би, всі складники на місці - ось, прямо до столу, розкішний "свій" роман на близькодотичну тему, ось "чужий" фільм, який дивляться і обговорюють у десятках країн, - а далі має відбуватися хімічна реакція, в результаті якої в суспільства "приростає знання", щось міняється в картині світу, переглядається власне минуле, переставляються в головах меблі, клацають клеми, спалахують іскри - і все це вкупі й називається "культурою", саме так вона й працює… Але ні - жодної реакції не відбувається. І навіть моди на "Квінів" (яку "Рапсодія" вже відновила в низці країн!) серед української молоді не виникло (суджу по тому, що звучить на нашій вулиці з гуртожитків готельного коледжу та "університету Поплавського"): не в коня корм…     

Не знаю, чи була в залі того ТРЦ ще хоч одна людина (крім нас із чоловіком), яка б читала "Дорогу на Асмару": про цей роман я згадувала вже не раз, бо мене не жартом зачепило, як же така, потенційно "бомбезна" книжка за цілий рік після виходу не те що не розлетілась 100-тисячним накладом (а могла б!), а навіть не потрапила в поле зору нашої, хай якої вже не є, але все-таки не зовсім же непрофесійної критики? Причини фахівці мені називали різні: нішеве видавництво, відсутність промоції, відсутність у книгарнях (і досі цю книжку, хоч вона поступово й здобуває собі читацьке визнання, купити можна тільки через інтернет-магазини), тощо, - однак головна біда, боюсь, усе-таки в тому, що в умовах прогресуючого "обезглуждження" інформаційного простору більшість українців просто перестала розуміти, для чого взагалі треба читати книжки, - не для відпочинку, не для здобуття нової інформації, і навіть не для інтелектуальної гімнастики (все це при бажанні можна, в принципі, отримати й з інших джерел!) - а для долучення до чужого досвіду, який допоможе тобі знаходити відповіді на "контрольні питання" твого власного життя. І якщо в країні немає критичної маси людей, котрі "вміють" читати саме з такою метою, така країна, хоч би якими економпоказниками розмахувала, завжди буде "країною третього світу".

Іронія долі полягає в тому, що ці невеселі відкриття заскочили мене зараз після того, як я повернулася з виступу в Брюсселі, в тамтешньому BOZAR, де започаткували програму "центральноєвропейської літератури", назвавши нас усіх, із наймолодшими включно, "авторами з-за залізної завіси". В кулуарах я палко переконувала організаторів, що пора позбуватись цієї архаїчної лексики: "залізної завіси" давно нема, виросло нове покоління, всі ми читаємо ті самі книжки, дивимося ті самі фільми, ну і так далі - такий монолог кожен може скласти собі сам, як цяцьку "Леґо", з набору найбільш уживаних фраз в українських блогах… Так ось, мушу визнати: BOZAR мав рацію. "Залізна завіса" існує й далі. І продовжуватиме застувати нам світ, стара й іржава, - аж доки не займемось, цілеспрямовано й послідовно, її демонтажем.

Теми

Але про це докладніше - у наступних випусках моїх"сердитих нотаток".

Більше з рубрики