Олександр Ірванець: Ковбаса як символ гріхопадіння

Польська письменниця Ольга Токарчук отримала Нобелівську премію з літератури. Про це знають всі, хто цікавиться подіями з царини культури. Її книжки перекладені багатьма мовами, у тому числі й українською, і шанувальників письма цієї авторки в нашій країні теж чимало.

Але в її рідному краї новина про високу відзнаку польської авторки викликала суперечливу реакцію - від захвату й радості до обурення та осуду. Річ у тім, що Ольга Токарчук у своїх творах і публічних виступах неодноразово піддавала сумніву (щоб не сказати "критикувала") певні риси рідного народу, а також суспільні тенденції. Зокрема - толерантність, яка на позір вважалася неодмінною і невід'ємною складовою національного характеру, попри те, що випадки протилежної поведінки не тільки мали місце у щоденному побуті, але й поступово збільшувались кількісно. Ольга Токарчук займала і займає тверду позицію спротиву проявам ксенофобії та расизму. Також вона брала участь у прайдах та демонстраціях на підтримку ЛГБТІ-спільноти - що традиціоналістам-гомофобам сподобатися також не могло. Окрім усіх перелічених вчинків, письменниця також є вегетаріанкою - і навіть у такій безневинній деталі (людина просто відмовилася споживати м'ясо) недоброзичливці теж угледіли щось образливе для себе. А пошукавши в нетрях інтернету і знайшовши фотознімок чи не 20-літньої давнини, на якому Ольга з двома друзями смажить на багатті ковбаску, влаштували смішне й примітивне цькування.

Дорікати людині подібними речами - все одно, що сказати курцеві, який покинув паління давно й безповоротно: "А все-таки ти колись палив". Коли хочеться знайти недоліки, бодай якісь, у загалом позитивного опонента, тоді робиться очевидним безплідність дискусії. Бо на меті не пошук істини, а дріб'язкове бажання придертися, принизити, знівелювати все, що робить ця особа.

На щастя, у Польщі все ж переважає інша тенденція. Пошану висловлюють і звичайні громадяни-читачі, і цілі інституції. Протягом кількох днів у Вроцлаві можна було користуватися громадським транспортом, не купуючи квитка, а натомість пред'явивши будь-яку книжку Ольги Токарчук. Ліс із лип, дубів і буків - усього 25 тисяч дерев - висаджено у Кракові на честь її звитяжного літературного здобутку. Та й зали на її зустрічах з читачами не зяють порожніми кріслами. Тобто здорові сили все ж переважають у польському суспільстві.

В Україні творчість Ольги Токарчук також відома і має достатньо шанувальників. Але оскільки Токарчук - письменниця все ж іноземна (хоча і майже всі наші медіа, і навіть російські згадали про її українське походження), то й рецепцію в суспільстві має відповідну - позитивну і бездоганну. (Закордонне - все хороше, ця істина в багатьох громадян закладена у підсвідомості). Пані Ольга багато разів відвідувала Україну, дружбою з нею пишаються провідні українські літератори й діячі культури. До того ж читання в Україні - заняття все більш елітарне, тому робиться зрозуміло, що потенційні недоброзичливці пані Ольги, праві радикали з гомофобами та їм подібними, просто не читають її. Руки не дійшли.

Наші оборонці духовних цінностей і своїх письменників не дуже читають. Варто згадати, як на Львівському форумі книжка Лариси Денисенко "Майя і її мами", в якій піднімались важливі гендерні питання, викликала обурення і протести нечисленних львівських радикалів. Пікантності ситуації додавав той факт, що книжка вже була випущена кількома накладами, успішно (та без скандалів) продавалась по книгарнях, і тільки третє видання привернуло увагу пильних наглядачів за моральністю.

Легкому "хейту" в Україні письменники все ж час від часу піддаються. Коли Юрій Андрухович десь зо два десятиліття тому заздалегідь звернувся до тодішнього голови Шевченківського комітету Володимира Яворівського з проханням не розглядати його кандидатуру в разі подання, посипалися неприязні коментарі, суть яких зводилась до того, що письменникові, мовляв, ще й не дали тієї нагороди і невідомо, чи він її гідний. І взагалі це образа світлого імені Тараса Григоровича Шевченка.

Також Андрухович був критикований львівськими патріотично налаштованими громадянами літнього віку за окремі епізоди у романі "Дванадцять обручів", де він, як видалося кільком  львів'янам-пенсіонерам, спотворив світлий образ поета Богдана-Ігоря Антонича.

Інша частина суспільства (промосковсько-русофільська) доволі нещадно критикує і паплюжить тих авторів, які симпатизують українському національному відродженню, а особливо - тих, котрі перейшли на українську. Нещодавно їхній сегмент Facebook вибухнув локальним скандалом, коли відома київська критикеса Інна Булкіна була ними зауважена в лавах численної ходи проти капітуляції на початку жовтня. Найстрашнішим закидом фейсбучних недоброзичливців був той факт, що пані Інна - учениця філософа Юрія Лотмана. А учениця Лотмана, на їхню думку, не може йти разом з іншими громадянами України, щоб виразити свій протест проти актуальної політичної ситуації.

І через це вдається угледіти позитив у тому, що українська література досі не має свого нобелівського лауреата. Бо вибух "хейту" в такому разі буде небувалим, у випадку будь-якого імені лауреата. Маються на увазі сьогоднішні провідні письменники - і згаданий вище Юрій Андрухович, і досі не згадана Оксана Забужко, і Андрій Курков, і кілька інших колег по цеху. Неодмінно знайдуться ті, хто "не читали, але засуджують". А придертися до будь-кого буде легко і просто. Бо сосиски на багатті замолоду смажили всі.

Ну хіба - років за 10-15 Нобелівську премію з літератури отримає Сергій Жадан. І це буде бездоганна постать.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.