Пам´ять про депортацію

70 кілограмів на кожного. Під час депортації в травні 1946 року їм не дозволяли брати з собою більше пожитків. За кілька місяців перед тим Емма, мати Лібгарда Франке, отримала повідомлення від офіційних чехословацьких структур. У ньому йшлося, що родина Франке буде виселена з селища Шварцвассер, яке нині зветься Черна Вода й належить до Чехії.

Лібгарду Франке було тоді 14. Сьогодні йому 82, але чоловік добре пам'ятаєтой день, коли депортували його, ще двох молодших дітей, маму та бабусю. Вранці перед тим, як назавжди полишити свій дім, він встиг ще раз зіграти на піаніно.

Живити спогади

Наприкінці Другої світової війни й у перші повоєнні роки мільйони німців зазнали подібної до родини Франків долі. Вони жили в Східній Прусії, Померанії, Сілезії, Судетській області й мусили залишити свою батьківщину. Тепер у Німеччині хочуть запровадити День пам´яті, який має нагадувати про долі вигнаних і примусово переселених. Про це йдеться в новій коаліційній угоді, яку уклали християнські партії й соціал-демократи. "Запроваджуючи День пам'яті, ми підтримуємо спогади про порятунок втечею та вигнання", - наголошується в документі.

Ерика Штайнбах, президентка Союзу вигнанців, вважає такий крок давно назрілим. Починаючи від 2002 року, її організація докладала активних зусиль, спрямованих на запровадження окремого Дня пам´яті. В своєму профілі в Twitterвона написала, що ця депортація стала для Німеччини найбільш епохальною подією від часів 30-річної війни. Штайнбах ставить історію німецьких депортованих в один ряд з іншими трагічними наслідками Другої світової війни.

Примусові переселення

Коли Лібгард Франке в 1932 році народився в Шварцвассер, це селище в Судетській області належало до колишньої Чехословаччини. Тоді там розмовляли виключно німецькою, а чехів було мало, розповідає чоловік. Після підписання Мюнхенської угоди у вересні 1938 року регіон приєднали до Німеччини. У 1945 році, коли Німеччина капітулювала, німців вирішили звідти примусово депортувати до Німеччини. Політичне підґрунтя для цього створили Потсдамські угоди, укладені між державами-переможницями в 1946 році. Дехто говорив навіть про етнічні чистки.

Людей перевозили в вагонах для худоби та розподіляли як на території Західної Німеччини, так і в радянській зоні окупації. "Існували й табори інтернованих", - розповідає Манфред Кіттель, директор Фонду біженців, вигнання та примирення. Багато депортованих спершу опинялись саме там і залучались до примусових робіт, виконувати які інколи доводилось за нелюдських умов, каже він.

Лібгарду Франке та його родині пощастило. Їхня подорож скінчилася за три дні в південнонімецькому місті Кюрнбах, що за 50 кілометрів від Штутгарта. Людей просто привозили й розміщували в різноманітних населених пунктах, каже він. Загалом до Західної Німеччини переселили близько восьми мільйонів людей, до Східної - чотири мільйони.

Небажані прибульці

Місцеві мешканці мусили виділяти для новоприбулих кімнати або частини своїх помешкань. "Це була дуже обтяжлива і примусова ситуація для всіх", - пригадує 82-річний Франке. У кінці 1946 року з полону повернувся його батько. Під час війни він обслуговував німецький транспортний підрозділ у Данії. Отто Франке був хорошим фахівцем і швидко знайшов нову роботу - допомагав відбудовувати зруйновані церкви.

Їхня родина опинилась у кращій ситуації, ніж багато інших, каже Лібгард Франке. Чимало родин отримали неприємний досвід, оскільки їх на "новій батьківщині" сприймали як непроханих гостей. Однак відбудова й економічне диво після війни були б неможливі без вигнанців, які теж багато працювали, зауважує Манфред Кіттель із Фонду біженців, вигнання та примирення.

Земляцтва

Упродовж років, що збігли, переселенці чимало втратили - діалекти, звичаї, традиції. Із 50-х років минулого століття вони почали створювати земляцтва. "Ці організації існували для того, щоби спільно згадувати культуру та історію втраченої батьківщини, але також і висувати політичні вимоги", - пояснює історик Кіттель. На його думку, багатьом такі товариства допомогли опрацювати травматичний досвід депортації. Але надії коли-небудь повернутися до старих осель було втрачено в кінці 1960-х, коли тодішній федеральний канцлер Віллі Брандт визнав східний кордон Німеччини по Одеру-Нейсе. Однак земляцтва примусово переселених німців проіснували доволі довго. Нині їх ще збереглося близько 20, але кількість членів таких товариств продовжує скорочуватися.

Суперечки про дату

День пам´яті, який збираються запровадити в Німеччині, не врятує традиції колишніх депортованих, але збереже спогади про них. Нині у ФРН дискутують, яка дата для цього підійде. Зокрема, часто називають "День Батьківщини", який припадає на першу неділю вересня, та Всесвітній день біженців 20 червня.