Поляки рятують Передню Померанію від занепаду

П’ятирічний Ян радіє, коли мама приводить його до нового дитячого садочка. Місяць тому їхня маленька родина – мама й двоє синів – переїхала жити з Польщі до містечка Льокнітц, що в Передній Померанії, на німецько-польському кордоні. «Мені хотілося жити поруч з кордоном, недалеко від польського містечка моїх батьків», - розповідає Маґдалена Піхорська. Народилася вона у Щецині, шість років жила в німецькому Кілі, а після розлучення з чоловіком вирішила почати все наново в Льокнітці.

Це містечко у німецькій Передній Померанії всього на 20 кілометрів віддалене від Щецина. «Тут можна дуже дешево знімати квартиру. Набагато дешевше, ніж у Щецині», – розповідає Маґдалена Піхорська. І це не дивно – у той час, як портове польське місто Щецин переживає справжній бум, на іншому боці кордону фактично вимирають цілі міста й села. У Передній Померанії дуже високий рівень безробіття, слабка інфраструктура, у людей практично немає перспектив.

Утім, це тільки з одного боку. З іншого ж добре відчуваються імпульси німецько-польського зрушення. Один з них і спонукав Маґдалену Піхорську переїхати жити до Німеччини. Вона наважилася на цей крок, хоча багато німецьких друзів застерігали її від переїзду в глуху безперспективну провінцію. Утім, як каже сама Маґдалена, її дуже приваблює жити між кордонами, відчувати постійну суміш німецького й польського повсякдення.

Приміром, у Льокнітці вже є німецько-польська гімназія, а нещодавно відкрився ще й німецько-польський дитячий садок «Randow Spatzen». «Ян грається тут як з німецькими, так і з польськими дітками, в них немає жодних бар’єрів», – каже Маґдалена Піхорська. Жінка розповідає, що спочатку сама трохи боялася, адже про Льокнітц розповідали, що поляків там не люблять: то машини з польськими номерами нівечать, то антипольські гасла на будинку напишуть… Але поки сама Маґдалена нічого такого не бачила й почувається дуже добре в Льокнітці.

Перехід кордону на сніданок

Тільки-но Ян зайшов до садочка, він швидко міняє свої зимові черевики на хатнє взуття, в разом з тим автоматично переходить з польської на німецьку. Неподалік від нього допомагає зняти своєму сину чобітки Вальдемар Новаковський. Ще ранній ранок, а тато з сином вже встигли перейти кордон. Справа в тому, що Новаковські живуть у Щецині, а голова родини постійно працює в Німеччині. Фактично, каже Вальдемар Новаковський, ми тільки спимо в Польщі. Тому він та його дружина вже задумалися над тим, щоб купити собі ділянку під забудову на території Німеччини, поблизу з польським кордоном. «Ціни на земельні ділянки тут дуже малі. Десь половина, а то й менше від цін, що є нині в Щецині», - каже Новаковський.

Кожна четверта дитина в німецько-польскому садочку в Льокнітці походить з польської родини. Більшість уже переїхали жити до Німеччини. Для багатьох на німецькій території втілилися в життя мрії про власний будинок. Таку розкіш у Польщі неможливо було б оплатити. З іншого боку, у той час, як у всій Передній Померанії чисельність населення стало зменшується, у Льокнітці вона знову зростає, вперше після вступу Польщі до ЄС 2004 року.

Від такого переселення має зиск передусім саме німецьке містечко, каже Вальдемар Новаковський: «Переїжджають практично тільки молоді люди з дітьми. Це молоді родини, які думають про своє майбутнє. Тобто хочуть засновувати підприємства, створювати щось своє». Думають вони й про майбутнє своїх дітей. І вважають для цього майбутнього абсолютною необхідністю опанування німецької мови.

Найкраще таке вивчення мови починається саме в садочку. Керівник «Randow Spatzen» Олаф Лейойне не без гордості розповідає про те, що вперше за багато років йому доводиться складати список бажаючих отримати місце в садочку. Раніше такого не було, щоб місць не вистачало, каже Олаф Лейойне.

«Напівполяк, напівльокнітцець»

Ютта Маусольф – одна з 16 виховательок, які працюють у садочку. У неї найбільший стаж роботи, тому є що згадати. «Багато років тому у Льокнітці було три дитсадки. Я працювала в усіх трьох і мала нещастя всі ці три дитсадки закривати», - каже Ютта Маусольф. Тому відродження дитсадків, спорудження сучасного приміщення саме для дитсадочка – дуже приємна, але й незвична справа для її міста, переконана вихователька.

Вона пригадує, що вперше 1991 року мала в одній з груп дитину з Польщі. Сьогодні в її групі половина дітей – поляки. Дехто говорить уже вільно німецькою, дехто тільки пару речень, є й такі, яким ще взагалі важко порозумітися німецькою. «Звісно, нам не завжди просто. І чим більше польських дітей у нас, тим повільніше просувається вивчення німецької». Тому дитсадку довелося навіть взяти на роботу польську виховательку, щоб краще спілкуватися з дітьми.

Але поки виховательки задумуються над мовними проблемами, діти просто діють. Ян, приміром, спонтанно перекладає усе, що каже його вихователька, своїм одногрупникам, які ще тільки починають опановувати німецьку. А на питання про його національність п’ятирічний хлопчик відповідає швидко: «Я – напівполяк і … напівльокнітцець». Його німецький друг підтримує тему й розповідає, що днями з батьками був у Польщі, щоб купити теплі рукавиці. А німецька дівчинка, яка хоче долучитися до розмови, з гордістю заявляє, що її тато в Польщі працює. Ось такий веселий і невимушений інтернаціонал не дає занепасти німецькому містечку, а в перспективі, можливо, й цілому регіону.

Автори: Надін Войцик/Леся Юрченко
Редактор: Євген Тейзе