Політична освіта. Німецький досвід

Політична освіта відіграла значну роль у становленні Федеративної Республіки Німеччина як правової і вільної держави. Про те, як освіта громадянина стала невід’ємною частиною демократичної Німеччини і яку роль вона відіграє у суспільстві сьогодні, ми розмовляли із Гаральдом Ґайсом, керівником дидактичного відділу Федерального центру політичної освіти. За словам представника центру, становлення німецької системи політичної освіти у її нинішньому вигляді і масштабі почалося після поразки націонал-соціалізму у Другій світовій війні.

За словами Гаральда Ґайса, у повоєнній Німеччині демократія не могла прийти на зміну гітлерівському режимові сама по собі. Минуло декілька років, доки у ФРН відбулися вільні вибори. Для того, аби допомогти німцям зорієнтуватися у нових політичних реаліях, західні союзники проводили широку інформаційну кампанію. Їхня робота, зрештою, не була марною. На парламентських виборах 1949 року абсолютна більшість громадян скористалася зі свого виборчого права. Ці успішні вибори поклали початок Федеративної республіки Німеччини. Нова політична еліта надавала великого значення зміцненню демократичних традицій у суспільстві:

“Після поразки 1945 року всі демократичні сили Німеччини були свідомі того, що становлення і вкорінення демократії у державі, а також формування громадянської ментальності можливе лише за тієї умови, якщо громадяни критично вивчають історію свого народу. Після війни у Німеччині найближчим минулим, яке потребувало критичного аналізу був націонал-соціалістичний режим і жахливі наслідки його панування. На руїнах націонал-соціалізму німці зрозуміли, що лише проаналізувавши власне минуле, можна зрозуміти сьогодення і розробляти концепції на майбутнє”.

На запрошення представництва фонду Конрада Аденауера в Україні Гаральд Ґайс цього літа взяв участь у круглому столі на тему перспектив розвитку політичної освіти. Експерт дійшов висновку, що у нинішній період перетворень українці мають критично проаналізувати минуле. Адже для нового початку багато від чого варто відмовитися, натомість із політичних традицій власного народу дещо можна і запозичити:

“Саме такий підхід є дуже актуальним для України. Адже Україна не є державою без історії. Громадяни мають врахувати історичний досвід і визначитися із тим, до яких традицій власної історії має долучитися сучасна і майбутня українська держава”.

До України у розмові із Гаральдом Ґайсом ми ще повернемося, а поки спробуємо коротко розповісти про сучасну систему політичної освіти у Німеччині. Вона складається з трьох основних секторів. Це, по-перше, державна політична освіта, яка, як наголошує Гаральд Ґайс, є партійно незалежною. Цей сектор фінінсується з бюджетних коштів, тобто за разхунок платників податків. Поряд із центральним, Федеральним центром політичної освіти у кожній із земель є незалежне відомство політичної освіти, що фінансується із регіональних бюджетів. Також за підтримки бюджетних коштів працюють фонди, які асоціюються із великими партіями, такі як близький до Християнсько-демократичної партії фонд Конрада Аденауера або фонд Фрідріха Еберта від Соціал-деократичної партії. Крім того, у Німеччині працюють численні незалежні освітні центри, засновані громадськими організаціями, профспілками або церквами. До речі, євангелічна і католицька загальнонмецькі академії, пропонують величезну кількість освітніх заходів і конференцій, які охоплюють не лише релігійну, але насамперед актуальну суспільну тематику. Церковні академії також мають систематичну фінансову підтримку з державного бюджету. Гаральд Ґайс наголошує, що фінансуючи політичну освіту громадян, держава не має жодного впливу на її зміст:

“Система політичної освіти Німеччини дуже диференційована. Вона, за винятком фондів при політичних партіях, працює абсолютно незалежно. Ця система функціонує децентралізовано. Немає жодних приписів з Берліну, які би керували інститутами політичної освіти. Натомість через федеральний центр політичної освіти держава виділяє кошти, на які може претендувати будь-який фонд обо громадський освітній заклад на найнижчому, місцевому рівні”.

За словами Гаральда Ґайса, лише із центрального бюджету Німеччини на підтримку політичної освіти громадян щороку виділяється близько 37-мільйонів мільйонів євро. Крім того, фінансування відбувається із земельних бюджетів. Можна припустити, що систематичне виділення таких немалих коштів, не було би можливим без прийняття спеціальних законів. Однак Гаральд Ґайс заперечує:

“Ні, жодний закон не регулює цього. Натомість традиція, яка сформувалася історично. Після війни підписанням відповідних указів було створено низку інституцій, таких як федеральний центр політичної освіти, на яких покладена певна відповідальність. Саме існування цих інстутуцій і є правовою осоновою підтримки політичної освіти за рахунок коштів платників податків”.

До політичної освіти німці долучаються вже у школі, а саме починаючи із п’ятого класу. При цьому, як зауважує Гаральд Ґайс, не йдеться про якусь загальнонаціональну програму, яка передбачала би з ознайомлення з політичними теоріями і програмами партій. Поняття політичної освіти є дуже широким: це і окремі навчальні курси, в рамках яких розглядаються і дискутуються важливі історичні події, це і соціологія - не стільки як наука, скільки у якості розгляду нагальних суспільних проблем і явищ. Гаральд Ґайс розповідає:

“У Німеччині ствердилося бачення політичної освіти як частини загальної освіти. Яким би складним не було фінансове становище у державі, але на сьогодні є очевидним, що ми мусимо інвестувати у майбутнє – у інновації і освіту. В тому числі і політичну освіту для школярів, а також, факультативно, для молоді і дорослих. Вона дозволяє нам сприяти ствердженню свідомих громадян, які будуть готові брати на себе відповідальність за розвиток нашої держави”.

Окремі курси на певних етапах шкільного навчання є обов’язковими, проте старшокласники здебільшого мають можливість обирати між різними тематичними курсами, які їм більш цікаві в рамках предмету. Гаральд Ґайс відзначає, що завдання федерального або земельних центрів політичної освіти полягає у тому, аби підтримувати школи у цій справі і нічого їм не нав’язувати:

“Інститути пропонують школам окремі позакласні заходи для учнів. Крім того, федеральний центр розробляє навчальні посібники, які можуть, проте аж ніяк не мусять бути використані вчителями”.

Окрім посібників і програм для шкіл центри політичної освіти пропонують допоміжні матеріали для студентів. Для молоді і старших людей у числених академіях, здебільшого у вихідні дні, проходять семінари і конференції, організовані незалежними громадськими організаціями. Проте у цьому їм фінансово допомагають центри політичної освіти. Бюджетні кошти у вигляді грантів на проведення семінарів і конференцій центри розподіляють між незалежними громадськими фондами. Подані проекти розглядають комісії, до складу яких входять вчителі, викладачі університетів, вчені і політичні діячі. Перед оголошенням щорічних конкурсів комісії, з огляду на актуальні суспільні проблеми, визначають пріоритети. Приміром, останніми роками політична освіта приділяє увагу проблемі право-радикальних сил, які вперше після Другої світової війни з’явилися на політичній арені у Німеччині, а також інших європейських країнах.

Але повернемося до теми перспектив політичної освіти в Україні. Наше наступне запитання стосується того, чи може німецький досвід бути корисним для України. Гаральд Ґайс зазначає:

“Звісно, німецький досвід неможливо один до одного перенести на український ґрунт. Проте для початку українська політична еліта мала би визначити напрямок, а саме: ми маємо щось зробити для наших громадян, адже держава спирається, так би мовити, на їхні плечі. Держава має однозначно визнати за собою обов’язок сприяти громадянській освіті.”

Можна сказати, що нині в Україні політична освіта не має жодної системи. Вона у якості окремих курсів існує у Вищих навчальних закладах, дещо є і у школі, проте в обох випадках відчувається брак навчальних посібників, дидактичного матеріалу і, власне, викладачів. Семінарів і дискусійних заходів на суспільні теми поза навчальними закладами дуже мало, та відбуваються вони здебільшого завдяки грантам іноземних фондів. Українські експерти, як відзначає Гаральд Ґайс, свідомі того, що Україні потрібна система політичної освіти. Відповідна концепція вже створена, проте державної підтримки досі немає. Представник Федерального центру політичної освіти висловлює сподівання, що в Україні з’явиться політична воля, і громадянській освіті буде дано „зелене світло”. Однак Гаральд Ґайс застерігає:

“Політична освіта не є партійною. Вона базується на надпартійних і надідеологічних засадах і має бути максимально об”єктивною. Всі концепції системи політичної освіти, які не забезпечують її незалежності, є концепціями пропаганди. Тому для початку діалогу із державними установами ініціатори політичної освіти в Україні мають, на мою думку, чітко визначити засади. Відштовхуватись можна від того, чим політична освіта не може бути, а саме пропагандою”.

Нині політики в Україні вже з головою поринули у чергову передвиборчу кампанію. Нова влада запевняє у своїй вірності принципам демократії, а отже обіцяє не допустити фальсифікацій виборів та інших ганебних явищ, знайомих українцям із нещодавнього минулого. Однак перспективи становлення поки що дуже хисткої демократії в Україні залежать не в останню чергу від того, чи буде в країні система політичної освіти. Чи буде вона схожою на німецьку, на американську чи британську, чи буде чимось геть новим – не так важливо. Головне, як відзначає Гаральд Ґайс, аби вона не була пропагандою.