Розширення ЄС: ”Ніколи не говори ніколи”

Однією з провідних тем коментарів німецьких тижневих видань є дискусія навколо можливого початку переговорів з Туреччиною про вступ до Європейського союзу. На тлі цієї дискусії тижневик ЦАЙТ звертається загалом до перспектив подальшого розширення Євросоюзу. У статті під назвою ”Ніколи не кажи ніколи” видання нагадує про те, що до спільноти не проти долучитися Марокко, Грузія чи Україна:

Кілька днів тому президент Європейської комісії Романо Проді побував з візитом у ймовірно майбутньому ЄС. Ця поїздка, на яку майже не звернули увагу мас-медіа в Брюсселі, була спрямована до Азербайджану, Вірменії та Грузії. Для Проді ці країни – ”наші нові сусіди”. Звучить так, ніби вступ Туреччини до Євросоюзу вже відбувся. У Вірменії Проді почув думку, що для цієї країни Європа – ”світло в кінці туннелю”. Схожої позиції дотримується й президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Йому всього 36 років, і він думає далеко наперед. ”З культурної точки зору Грузія належить до Європи”, пояснює грузинський лідер. ”Доходи латвійського населення 1992 року були такими ж, як у Грузії. Сьогодні вони вшестеро вищі, і Латвія вступає до ЄС. Я не бачу причин, з яких Грузії не вдалося б досягти такого ж успіху”, –

Цитує слова грузинського президента німецький тижневик ЦАЙТ і веде далі:

ЄС зафіксував у так званих Копенгагенських критеріях 1993 року всі умови, які спільнота висуває для своїх майбутніх кандидатів. У них охоплені вимоги, що стосуються політичного, економічного та правового розвитку. Щоправда, Євросоюз ніколи – навіть у конституційному договорі – не встановлював своїх географічних і політичних меж. Така відкритість спільноти й дає підстави багатьом країнам сподіватися на членство в ЄС. Євросоюз у такому вигляді, як сьогодні, не може говорити ”ні”. У минулому він не зміг випрацювати відповідної зовнішньої політики щодо своїх найближчих сусідів і друзів: достатньо поглянути лише на приклад колишньої Югославії. Таким чином, ЄС тільки й залишилося, що приймати своїх сусідів у спільноту. Кожне розширення Європейський союз проводить, як винагороду за гідну поведінку, -

Зазначає ЦАЙТ і наводить ще таку думку:

Шанси отримати місце за спільним європейським столом для країн, що прагнуть цього, збільшуються, як тільки вони знаходять покровителів для своїх намірів. Такими стають, як правило країни, з якими є спільний кордон чи довга спільна історія. Так, у Вірменії згадують сьогодні про сильну діаспору у Франції. А президент Польщі Александер Кваснєвський виступає за розширення Євросоюзу далі на схід – в напрямку України. Однак поки в Києві влада перебуває в руках кланів навколо Леоніда Кучми, що прислухаються передусім до Москви, ЄС навіть не доторкнеться до українського дос”є, - пише тижневик ЦАЙТ.

До іншої теми. Тижневі видання коментують ситуацію в німецько-польских відносинах. Тижневик РЕЙНІШЕР МЕРКУР звертається зокрема до започаткованої цього тижня ініціативи голів урядів двох країн спільними зусиллями протистояти можливим клопотанням про відшкодування з боку німецьких вигнанців:

Для цього має бути створена комісія юристів з Польщі та Німеччини, яка б довела ”правову безпідставність” реституційних вимог. Що точно з юридичної точки зору мається на увазі, федеральний уряд не пояснює. Для цього є свої причини. Адже правова держава не може завадити нікому відстоювати свої інтереси через суд. Це стосується як клопотань німецьких вигнанців, так і вимог з боку Польщі, якій довелося страждати під німецькою окупацією. До цього додається ще й та обставина, що й 60 років після завершення війни питання про відшкодування вигнанцям все ще не врегульовано, - нагадує тижневик РЕЙНІШЕР МЕРКУР.

Видання ФОКУС, звертаючись до теми польсько-німецьких відносин, вміщує коментар відомого польського публіциста Адама Кржемінскі:

Із занепокоєнням поляки слідкують за тектонічними зсувами, що відбуваються останніми роками в історичній свідомості німців. Вони помічають занадто сильне акцентування на німецьких воєнних та повоєнних жертвах та фокусування уваги мас-медіа в Німеччині на темних сторінках польської історії, зокрема на єврейських погромах 1941 та 1946 років та знущанні над полоненими німцями в польських таборах. Це відбувається одночасно з ігноруванням страждань поляків внаслідок цинічного нападу Німеччини на Польщу. (...) Психолочні наслідки є фатальними: в німців потроху складається враження, що їхня країна межує на сході з державою-депортатором, з нацією крадіїв, що спершу забрала в них Шлезію, потім крала автомобілі, а після розширення ЄС ще й зазіхає на німецькі робочі місця, - читаємо в тижневику ФОКУС.

Огляд тижневої преси підготувала Леся Юрченко