Світлана Алексієвич: "Час надії змінився часом страху"

Світлану Алексієвич немає потреби представляти докладно. За неї говорять її книги: "У війни не жіноче обличчя", "Цинкові хлопчики", "Чорнобильська молитва", "Останні свідки", "Зачаровані смертю", "Час секонд хенд"... Вони перекладені десятками мов, видані мільйонними тиражами... У 2015 році Світлана Алексієвич здобула Нобелівську премію з літератури. Зараз вона вдома, у Білорусі, працює над новою книгою - і найбільше хоче, щоб їй не заважали. Але передала Deutsche Welle цей текст, який більше схожий не на інтерв'ю, а на монолог - у відповідь на запитання, які в останні роки їй ставили багато разів. Наприклад, таке: як змінилося її життя після здобуття Нобелівської премії?

Світлана Алексієвич: Воно майже не змінилось. І до здобуття Нобелівської премії мої книги публікувалися більш ніж у 30 країнах, я часто виступала, за що теж платили невеликі гонорари. Я жила досить скромно, але небідно. І у мене ніколи не було бажання побудувати віллу на Лазурному узбережжі. Мені добре на моїй дачі під Мінськом. Але тепер я можу вільніше працювати над новими книгами.

А головне: життя не змінилося, тому що я сама не змінилася. Мені подобається ... за містом відкрити вранці вікно в сад ... запалити свічку ... посидіти на траві. Чим більше живеш, тим життя таємничіше. Я і книги стала ще повільніше писати через це. Непросто стало зі словами. Хочеться точності. Чую більше нюансів.

"Моє бажання - олюднити історію"

Підхід Світлани Алексієвич до літератури часом викликає суперечки не тільки суспільно-політичного, а й естетичного характеру. В Росії доводиться чути і читати: мовляв, чи це література взагалі? Або "тільки" документ?

Жанр, в якому я пишу, я називаю "романом голосів". Я ніколи не беру на себе право судити і засуджувати. Я намагаюся зрозуміти. І мене не цікавить суха, гола історія факту, події: я пишу історію почуттів. Можна ще назвати це - пропущеною історією. Що людина думала, розуміла й запам'ятовувала під час події? У що вірила або не вірила, які у неї були ілюзії, надії, страхи? Я складаю світ своїх книг з тисяч голосів, доль, шматочків нашого побуту і буття.

Думаю, ми всі в полоні старого уявлення про літературу. Ми відмовляємо літературі в нових формах. Стільки нового відбувається в живопису, в музиці, а чому література повинна бути нерухомою? Що стосується моїх російських опонентів, можна констатувати сумний факт: Росія боїться впустити в себе світ. Життя прискорюється, події нашаровуються одна на іншу і, звичайно, література шукає нові форми. У нас вже немає часу, як у Льва Толстого, сидіти і неквапливо писати свій роман. Я хочу розповісти про подію з сотень точок зору, тому що у кожного своя правда. Іду до свідка... І рада, що моя Нобелівська премія ніби узаконила новий простір літератури, що література - це не тільки той колишній консервативний канон, це і багато чого з того, що виникло в наш час, в новому житті.

Я довго шукала жанр, який би відповідав тому, як я бачу світ, тому, як влаштовано моє око, моє вухо... Й обрала жанр людських голосів. Свої книги я видивляюся і вислуховую на вулицях. За вікном. У них реальні люди розповідають про головні події свого часу: про війну, розпад соціалістичної імперії, Чорнобиль, а всі разом вони залишають у слові історію країни, спільну історію. Стару і нову. А кожен - історію своєї маленької людської долі. Велику історію я бачу через маленькі історії, тоді залишається не гул часу, а те, що ми можемо зрозуміти, те, що нам цікаво і з роками. Нам цікаве людське життя, ось я все і зменшую до людських розмірів.

Будь-яка історія пропускає історію душі, людські пристрасті залишаються поза історією. Моє завдання - витягти їх з темряви зникнення. Я маю справу з подвійною брехнею: брехнею тоталітаризму і з брехнею історії як науки, яка вичищає людське життя до безпристрасних абзаців в підручнику історії. Моє бажання - олюднити історію.

У моїх книгах звучить хор і завжди можна розчути самотній людський голос. Людина для мене існує одночасно у двох світах - у конкретному часі та в космосі. Кожну книгу я пишу довго, п'ять-сім років, записую 500-700 людей - різного віку, різних професій.

Траплялося, що після цілого дня розмови залишалася тільки одна фраза. Але яка! "Я така маленька пішла на фронт, що за війну навіть підросла".

"Нас змінити дуже непросто"

Крім людини, крім її долі та її історії, що зачіпає Світлану Алексієвич найбільше?

Про що я завжди думала найбільше? Про свободу. У в'язниці, в таборі людина взагалі думає найбільше про свободу, але це не означає, що вона знає, що таке свобода.

Ми жили в країні, де нас з дитинства вчили вмирати. Вчили смерті. Нас не вчили, що людина народжується для щастя, для любові, нам твердили, що людина існує, щоб віддати себе, щоб згоріти, щоб пожертвувати собою. Вчили любити людину з рушницею.

Ми виросли серед катів і жертв. Нехай наші батьки жили в страху і не все нам розповідали, а частіше нічого не розповідали, але саме повітря нашого життя було отруйним. Зло весь час підглядає за нами. Тому нас змінити дуже непросто.

Я весь час мучилася: чому страждання у нас не конвертуються у свободу? В нас же прийнято звеличувати, починаючи з Достоєвського зокрема, магію страждання. Як один церковний діяч сказав: слава богу, скінчилися ситі роки, треба людині постраждати. Але це вже виродження ідеї Достоєвського. Я починаю думати, що страждання, навпаки, цементують людську душу, вона більше не може розвиватися. Все-таки для розвитку людині потрібні щасливі, нормальні умови життя.

Звичайно, виросло нове покоління, в якого інша картина світу, але чимало молодих людей знову читають Маркса і Леніна. У містах Росії відкривають музеї Сталіна, ставлять йому пам'ятники. Я не думаю, що є якісь поколінські протиріччя, ми не такі вже різні. Так, молоді люди знають мови, добре володіють комп'ютером, у них немає вже таких ідейних проблем... А все одно ми поки ще в одному світі. Ще не знаємо, хто ми і куди йдемо. У нас немає світогляду, немає конструкції ані минулого, ані сьогодення, ані майбутнього. Білорусь - це взагалі музей минулого. А в Росії? Одна Росія - при владі, інша - у тих, хто називає себе патріотами, третя - у комуністів, четверта - у лібералів. Росія - завжди передчуття, завжди проект, ніколи до кінця не здійснений.

"Зараз знову час сили"

У книжці "Час секонд хенд" є оповідання, в якому молода дівчина згадує, як їй не хотілося читати "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина, хоча вчитель в школі і змушував. Для неї це була товста і нудна книга, все, що там написано, здавалося дуже далеким. І раптом в Білорусі жорстоко розганяють демонстрацію на площі. Сотні людей кидають до в'язниці, і по всій країні починаються арешти. Вона, вражена, приїжджає в село і бачить, як швидко сталінська машина оживає і починає працювати. Люди бояться говорити, починають доносити. Їх ніхто не змушує це робити - вони самі згадали, що треба робити. Генетично згадали. Вона їде в Росію, щоб продовжувати вчитися, і там починає брати участь у протестному русі... І з чимось подібним починає зустрічатися знову: ті ж розмови, ті ж зради, та ж робота спецслужб. "Архіпелаг ГУЛАГ" стає сьогоднішньою книгою.

Ми не впустили в себе світ, закрилися від нього. Тепер усіх лякаємо, що росіяни - хороші солдати, за ціною не постоять, життя у нас дешеве. Знаємо один спосіб, як змусити нас поважати: нас повинні боятися.

Прийшов Путін - і світ нас боїться.

Яким чином так швидко Путін відновив сталінську машину? Знову ФСБ - колишній КДБ - може увірватися в будь-який будинок, конфіскувати комп'ютер, засудити блогера за пост на підтримку України, по всій Росії шукають і судять нібито шпигунів - вчених, вчителів, військових. Люди залякані і що насправді відбувається в суспільстві, що воно думає, невідомо.

Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був в 1990-ті роки. На запитання, якою має бути країна - сильною або гідною, де людям добре жити, обрали перший: сильною. Зараз знову час сили. Росіяни воюють з українцями. З братами. Російські літаки бомблять Сирію...

Час надії змінився на час страху. Час повернув назад. Час секонд хенд...