Смак еліксиру життя: боннське Свято води

Уже нині понад півтора мільярда осіб не мають доступу до чистих питних джерел. Теоретично, на кожного мешканця Землі припадає до двох тисяч кубометрів прісної води щороку. Але природа розпорядилася так, що більшість населення бореться як не з посухою, то з повенями. Та й людство господарює таким чином, що незабаром нам, певне, доведеться вирішувати: що ліпше - їсти чи пити. Приблизно 70 відсотків світового споживання прісної води йде на потреби сільського господарства. Ледь не половину всіх продуктів харчування вирощують за допомогою штучного зрошення. Аби європеєць міг випити склянку апельсинового соку, в Бразилії витрачають 25 склянок води. Виробництво одного кілограма хліба обходиться в середньому в кубометр, а кілограма м’яса – в цілих 5 кубометрів води. Пестициди, гербіциди, добрива, втім, як і промислові відходи, поволі отруюють головну питну „каністру” землян – ґрунтові води. Уже нині в ексклюзивних німецьких крамницях пляшка кришталево чистої джерельної води з Норвегії коштує дорожче за пляшку вина в супермаркеті. Леонардо да Вінчі назвав колись воду „соком життя”. Іще раз нагадати про це було головною метою організаторів п’ятої Ночі науки в Бонні. На Святі води побувала наша кореспондентка Наталя Козачинська:

„Минулої п’ятниці Боннський університет укотре гостинно відчинив свої величні барокові двері перед відвідувачами. Серед них справді було чимало тих, що залишалися в лабораторіях та лекційних залах і після півночі. Коли цікаво, час, як відомо, минає непомітно. Кожного другого літа студенти та викладачі перетворюють на один вечір свою alma mater на школу для дорослих та малих. Звичайно, без оцінок та іспитів, зате з корисною інформацією буквально на кожному кроці. Цього разу понад 50 презентацій було присвячено воді. Не лише „сухих” наукових, а й - що особливо сподобалося дітям – із численними мокрими експериментами в лабораторіях та на університетському подвір’ї. Хоч би який аспект цікавив гостей свята, в якійсь з аудиторій напевне пропонували доповідь та дискусію на відповідну тему: „Кому належать права на водні ресурси”, „Вода в космосі”, „Вода як складник мозку”, „Вода як напій”, „Вода, яка розлучає та об’єднує”, „Сучасні методи очищення стічних вод”, „Хімічний коктейль у склянці”, „Усе тече, все змінюється”. Відвідувачі мали змогу поспілкуватися з екологами, природознавцями, хіміками, теологами, медиками, астрономами, юристами... Я теж вирішила скористатися нагодою й нарешті з’ясувати, чому в Німеччині вода з крану смакує зовсім інакше, ніж та, до якої я звикла в Україні. „ Смак безперечно залежить від джерела, з якого забирають воду, але ще більше на нього впливає спосіб очищення,” - пояснює керівник кафедри хімії води університету в Карлсруе, професор Фритц Фриммель:

„У Німеччині приблизно дві третини водозабезпечення відбувається за рахунок ґрунтових вод. І що далі вони залягають від поверхні, або що щільніше ці підземні водойми ізольовані кам’яними породами від антропогенного впливу, то чистіші водоносні шари. З таких свердловин воду можна пити просто так, вона не потребує додаткової обробки. Це смак самої природи - неповторний, свіжий. До речі, саме природа й навчила людей робити воду придатною для пиття. Сьогодні існують різні методи очищення води – хімічний, біологічний тощо. Вони постійно вдосконалюються, але першим, найважливішим етапом залишається фільтрація крізь пісок або гравій. У багатьох країнах воду забирають практично з поверхні землі, або просто з водойм та річок. Такі місця можна порівняти з відкритою раною, яка неодмінно потребує дезинфекції. Зрозуміло, що через хлорування чи озонування вода втрачає свій первісний смак, але знезаражування - це та ціна, яку ми змушені платити, аби уникнути поширення інфекційних захворювань.”

Звідки головним чином походять речовини, які перетворюють еліксир життя на отруту?

„З усіх шкідливих речовин, наявних сьогодні в складі ґрунтових вод, передусім треба виділити субстанції, які залишає по собі сільське господарство. Рештки пестицидів, органічних та неорганічних добрив, без яких не обходиться вирощування жодного врожаю, затримуються в ґрунті на десятиліття і з часом просякають навіть у найглибші водоносні горизонти. Чималу небезпеку становлять і викиди промислових підприємств. Як в атмосферу, бо кислотні опади зрештою теж отруюють ґрунт, так і безпосередньо в річки. Попри складні системи очищення стічних вод, у річках – хоч і набагато менше, ніж, скажімо, десятиліття тому – все одно опиняються феноли, поліхлорбіфеніли, токсичні важкі метали - ртуть, свинець, кадмій, цинк тощо.”

За нинішніх темпів технічного поступу, науковці, певне, виявляють у воді й якісь нові токсичні субстанції...

„На дуже нагальну проблему перетворюються речовини та сполуки, які всі ми добре знаємо, й які є в кожній аптеці та лікарні. Це антибіотики, анальгетики, антисептики тощо. У промислово розвинених країнах рештки фармацевтичних препаратів сьогодні наявні практично в кожній річці, в кожному озері та джерелі. Справа в тому, що майже 95% усіх ліків перетравлюються лише частково, й виділяються з організму людини в біологічно активній формі. Через каналізаційну систему вони без перешкод потрапляють у довкілля. Ці речовини добре розчиняються у воді, однак звільняти її від них дуже важко, й звичайні очисні системи в даному випадку не допомагають. Щороку лише в Німеччині фармацевтична промисловість збуває до 30-х тисяч тонн своєї продукції. І хоча залишкова концентрація в воді дорівнює мільярдним часткам грама, фахівці поки що не можуть спрогнозувати, як цей коктейль із медикаментів довгостроково впливатиме на флору та фауну, й, зрештою, на людину.”

Повертаючися до теми якості води, слід зазначити, що більшсть боннців на її смак не скаржаться, а дехто вважає, що вона навіть ліпша за ту, що продається в пластикових пляшках. Цікаво, а якою була ситуація в місті кілька століть тому? Ларс Вінтерберґ, керівник семінару з фольклористики:

„У 19-му столітті забезпечення питною водою не було централізованим і відбувалося переважно за допомогою фонтанів. Вони перебували в розпорядженні міської влади й були доступні для всіх. У ті часи існувала така професія, як водонос. За встановлену плату ці люди розносили воду по будинках. Однак дозволити собі таку розкіш могли лише бюргери з певним соціальним статусом. 80 відсотків боннців ходили по воду самі, нерідко долаючи при цьому чималі відстані. Найзаможніші мешканці мали власні фонтани, а деякі помістя прикрашали бювети з лікувальною джерельною водою. У функції водоносів входило також стежити за чистотою громадських водограїв, що було дуже нелегко. У їхніх відкритих басейнах часто топилися тварини, туди потрапляло сміття та різні органічні відходи, мешканці мили в цій воді городину. Звичайно, ґрунтові резерви тоді ще не були забруднені хімікатами та пестицидами, але якість питної води загалом була набагато гірша, ніж сьогодні.”

Як зазначив на завершення розмови професор Фритц Фриммель, по суті проблема не змінилася: ми самі псуємо джерело, без якого не зможемо вижити.

„Людина забруднює воду тоді, коли скидає в неї те, чого раніше в її складі не було. Я хотів би порадити всім і кожному окремо: поставте собі запитання, чи станете ви пити воду після того, як ви щось у неї викинули? Нині на планеті ще можна знайти первісно чисті джерела, але що робитимуть наші діти та онуки?”

Якщо таких порад дотримуватимуться принаймні 30 тисяч учасників цьогорічного боннського свята води, то можна вважати, що його організатори доклали зусиль недаремно.”