Українська преса вільна, але...
3 травня 2007 р.
Чи вільна сьогодні українська преса? Для Ельзи Відаль це „складне питання”. Речниця правозахисної організації „Репортери без кордонів” каже, що після „помаранчевої революції” українські журналісти отримали „більше свободи, більше простору”. На цьому для неї позитив закінчується.
„Ми розчаровані ситуацією в Україні”, - каже Відаль. На її думку, покращання після президентських виборів було тимчасовим, структурних змін не відбулося, а нинішня політична криза несе ризик повернення тиску влади на журналістів. Одним з останніх негативних прикладів речниця „репортерів” називає закриття в березні ток-шоу „Толока” на Першому каналі українського телебачення після виступу там лідерів опозиції.
Справа Гонгадзе – найбільше розчарування
Для міжнародних правозахисників свобода преси в Україні – це в першу чергу розслідування справи про вбивство сім років тому опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Суд над підозрюваними у злочині триває, а імена замовників досі невідомі. Ельза Відаль:
„Справа Гонгадзе стала для нас найбільшим розчаруванням від моменту приходу до влади пана Ющенка. Президент викликав великі надії, коли він сказав, що в цій справі нарешті буде розставлено всі крапки над і. Але натомість ми бачимо чималі перепони на шляху до завершення цієї справи. Ми критикуємо і суддів, і генеральну прокуратуру. Виглядає на те, що в Україні влада захищає владу”.
Конкуренція олігархів
Флоріан Келлерманн, німецький журналіст, який працює в Києві, теж не дає однозначної відповіді на питання, чи вільна українська преса. На його думку, вона „відносно вільна”, тобто „вільна настільки, наскільки може бути вільною преса в Україні”. Келлерманн каже, що українські мас-медіа переважно належать олігархам і це впливає на роботу журналістів.
„Можна визначити, кому належить той чи інший ЗМІ, бо простежується певна лінія у висвітленні тих чи інших політичних подій. Наприклад, медіа, що належать донецькому олігарху і депутату від Партії регіонів Ринату Ахметову повідомляють про нинішню політичну кризу інакше, ніж „5-й канал”, який контролює депутат „Нашої України” Петро Порошенко”.
Келлерманн вважає, що така конкуренція думок робить неможливою відверту пропаганду. Хоча в Києві ситуація краща, ніж у регіонах, де, на його думку, практично немає незалежних преси, радіо й телебачення.
Тисячі доларів за замовні статті
Ще одна особливість української журналістики, на яку звертає увагу Келлерманн, це так звана „джинса” – замовні матеріали.
„Чимало інтернет-газет (і на телебаченні теж існує така практика) беруть гроші за статті чи матеріали. Але такі статті не позначені як реклама. Звичайно, це вводить в оману читачів чи глядачів. Кажуть, що за це платять дуже великі гроші, інколи нібито йдеться про сотні тисяч доларів”.
Але головна проблема, на думку оглядача, в іншому. Українські політики не дуже демократично поводяться зі ЗМІ.
„Політики ухвалюють рішення за зачиненими дверима, тому журналістам дуже складно подати об’єктивну картину подій. В цьому Партія регіонів мало чим відрізняється від інших. Наприклад Юлія Тимошенко теж любить проводити свої партійні засідання, де йдеться про важливі рішення, за зачиненими дверима. Наприклад, про те як складається виборчий список Блоку Тимошенко – журналісти мало як можуть дізнатися”.
Журналісти стали більш солідарними
І все ж таки, вважає Флоріан Келлерманн, загалом ситуація зі свободою преси в Україні відносно непогана і є позитивні зрушення.
„Журналісти поводять себе більш згуртовано, вони тепер не мовчать як при Кучмі, коли пресу намагатимуться утиснути. Недавно в Харкові одну журналістку позбавили акредитації до міської ради, й і відразу були протести групи журналістів. Це показує, що українські журналісти тримаються разом і запровадити цензуру буде нелегко.”