Чи можна виправдати тортури?

Чи має право представник правоохоронних органів використовувати тортури, чи навіть погрози вдатися до них, коли йдеться про пошук викрадених дітей, яким загрожує смерть? Віце-президент франкфуртської поліції Вольфґанґ Дашнер восени 2002 року дав на це запитання позитивну відповідь. Тоді він не бачив іншої можливості запобігти найстрашнішому розвитку подій і вирішив порушити закон, який забороняє чинити тиск на затриманих. Для Дашнера на кону стояло життя 11-річного Якоба Метцлера – викраденого сина банкіра. І він зважився дати наказ використати проти підозрюваного викрадача Маґнуса Ґефнера всі можливі засоби впливу.

Нині сам Вольфґанґ Дашнер і його підлеглі, котрі виконали незаконний наказ, опинилися на лаві підсудних. Про звинувачення, які їм висунуто, говорить речниця прокуратуратури Доріс Мелер-Шой:

«Старшому комісарові кримінальної поліції інкриміновано те, що він 1 жовтня 2002 року погрожував викрадачеві 11-річного Якоба Метцлера тортурами, якщо той не викаже місце перебування дитини. Це він робив за вказівкою віце-президента поліції».

Адвокат Дашнера Екарт Гільд сподівається, що його клієнту вдасться уникнути кримінальної відповідальності. Свою тактику захисту на суді він має намір будувати таким чином:

«Мені йдеться про те, аби переконати суд, що мій клієнт не вчинив нічого такого, що підлягає покаранню. Зокрема, можна висловити тезу, що мова йде про екстраординарну ситуацію, коли законодавство передбачає надання допомоги постраждалим, що, власне, доведено відповідною експертизою. Тому поведінку пана Дашнера, на нашу думку, не можна кваліфікувати як примус до незаконних дій».

Тим часом директор Інституту прав людини Гайнер Білефельд висловлює переконання, що навіть у кризових ситуаціях не можна порушувати закон про заборону тортур. Коментуючи початок процесу у Франкфурті-на –Майні, в інтерв»ю «Німецькій хвилі» він зауважив:

”Рішення про персональну вину ухвалить суд, тут я не можу і не буду казати наперед. Але очевидним є те, що справа тут не тільки в житті з одного боку та в законі – з іншого, а йдеться про те, що норма, за якою стоїть досвід, яка захищена міжнародним правом і має абсолютну чинність, а саме заборона тортур, не може використовуватися вибірково. Конвенція ООН щодо тортур, до якої долучилася і Федеративнана Республіка Німеччина, говорить чітко: навіть у складних випадках, навіть у кризових ситуація тортури ніколи не можуть бути легітимними”.

Пан Білефельд вважає, що якби ця справа не потрапила до суду, то суспільство отримало б фатальний сигнал, нібито в деяких випадках хтось може надати комусь особливі повноваження, нібито поліцейські в критичних ситуаціях можуть вдаватися до тортур.

Такої ж думки дотримується і головний обвинувачувач на процесі Вільгельм Мелер:

”Ми дотримуємося тієї думки – і це чітко зазначено в обвинувачувальній промові, – що було перейдено межу між дозволеною поведінкою поліцейського і забороненими діяннями. Тож безумовно було вчинено злочин”.

Варто зазначити, що у справі Дашнера існує ще один пікантний аспект. Німецькі журналісти висловлюють підозри, що перед тим як віддати протизаконний наказ віце-президент поліції провів консультації зі своїм начальством, тобто з представниками міністерства внутрішніх справ землі Гессен й отримав від них принаймні усну санкцію. Поки що Дашнер спростовує будь-яку інформацію про факт розмови з міністром чи державним секретарем внутрішньополітичного відомства. Його адвокат Екарт Гільд, однак, зазначив, що Дашнер надіслав повідомлення до міністерства про плани своїх дій у розслідуванні цієї справи.

Любомир Петренко