Ядерні відходи, або як планувати на мільйон років

“Схожі жорсткі норми існують не лише в німецькому законодавстві, - кажуть активісти протиатомного руху. – На папері. А що маємо на практиці? Наукові проекти щодо того, куди дівати відпрацьоване ядерне паливо, починаються з надр та океанських глибин і завершуються могильниками на Місяці та запущеними кудись подалі в космос контейнерами. За 60 років комерційного використання ядерної енергетики людство не спромоглося побудувати жодного кінцевого сховища для радіоактивних відходів АЕС.” “Це той випадок, коли всі б”ються над розв”язанням проблеми, що ми її самі ж собі й створили”, - зауважує також Мартін Ґенф, оглядач наукового журналу “Леонардо”:

“На атомних електростанціях ми використовуємо уран, точніше енергію, що звільняється при штучному діленні його ядер. Саме паливо для АЕС, тобто вміщений у тепловидільні елементи збагачений природний уран, є відносно безпечним. До завантаження в реактори всередині ТВЕЛів відбувається нормальний процес радіоактивного розпаду, але, зазвичай, відсутня ланцюгова реакція. Вона розпочинається лише тоді, коли паливо починає “працювати”. У ТВЕЛі, який пробув у реакторі всього шість місяців, утворюється близько 200 різних продуктів розпаду. Їхня радіоактивність більша за природний уран у 10 мільярдів разів. Щоб випромінювання від цього “коктейлю” спало до рівня, що його мали нові ТВЕЛи, потрібні сотні тисяч років. І упродовж усього цього часу людину та довкілля треба надійно захищати від цієї штучно створеної величезної загрози.”

За первісною ідеєю, всі без рештки високорадіоактивні відходи мали знову перероблювати на паливо для АЕС. Але на практиці замкнений ядерний цикл виявся утопією: видобувати та збагачувати уранову руду набагато дешевше, аніж вкладати кошти у високотехнологічний та трудомісткий процес повної переробки відпрацьованого палива. Лише уран-графітні реактори “чорнобильського типу”, які широко застосовувалися в Радянському Союзі й які досі експлуатують у Росії, мають у сенсі відходів практичну користь, бо вони “напрацьовують” такий “побічний продукт”, як збройовий плутоній. На переважній більшості АЕС у світі електроенергію виробляють за допомогою теплових лекговодних реакторів. Їхні “вигорілі” ТВЕЛи погано підходять для потреб військово-промислового комплексу. За даними Міжнародної організації з атомної енерегії, загальна кількість накопиченого ядерного сміття сягнула 2005-го року позначки в 190 тисяч тонн. Мартін Ґенф:

“Приблизно кожні три роки ТВЕЛи в реакторах потрібно міняти. Через те, що вони розігріваються до дуже високих температур, їх спочатку охолоджують у басейнах прямо на станціях. Місця в цих резервуарах небагато, тому відпрацьоване паливо треба зрештою відправляти або до тимчасових сховищ, або на часткову переробку, якщо ТВЕЛи “вигоріли” недостатньо. Відходи з німецьких АЕС переробляли переважно у Франції та Великобританії. Тепер уже можна казати про це в минулому часі, бо, згідно з Законом про відмову від атомної енергетики, з липня цього року власникам енергетичних концернів заборонено транспортувати відпрацьоване ядерне паливо на вторинну переробку."

Це не означає, однак, що з цього часу Castor-и, сталеві контейнери з високорадіоактивною начинкою, більше не мандруватимуть Європою. Німеччина зобов”язана забрати назад з французьких та британських підприємтсв ще понад 160 контейнерів, у яких міститься запаяне в скло ядерне сміття, накопичене за всі роки переробки. “Поки що потяги з Castor-ми прямуватимуть до тимчасового сховища в Ґорлебені”, - каже Мартін Ґенф:

“Це бетонна споруда, яка нагадує великий гараж. Там сталеві контейнери заввишки шість метрів, діаметром у два й стінками завтовшки в 40 сантиметрів мають стояти доти, доки в Німеччині не з”явиться кінцеве сховище. Червоно-зелений уряд сподівається, що це станеться не пізніше, ніж за 25 років. Іншого виходу насправді й немає. Перші Castor-и надійшли до Ґорлебена 1995-го року. Ці надміцні контейнери добре ізолюють випромінювання, але впродовж 40 років чи, може, трохи більше - стільки, власне, й потрібно, щоб ТВЕЛи остаточно охололи. Але потім їх неодмінно треба ховати в земну товщу, бо інакше радіоактивне сміття становитиме для довкілля надзвичайно велику загрозу.”

Питанням, де краще розміщувати могильники для ядерних відходів світова наука теж опікується вже понад 40 років. Однозначної думки щодо того, мають це бути соляні поклади, пластичні глиняні породи чи тверді гранітні - не існує й досі. “Фахівцям, утім, так само й законодавцям та екологам, уперше доводиться замислюватися над проблемою, як планувати щось, що розраховане навіть не на тисячоліття, а на мільйон років, - розповідає наукова оглядачка Даґмар Рерліх:

“Соляні шахти в Ґорлебені як місце для майбутнього німецького могильника вивчають уже з середини 70-х років. Це було б доречно, адже поруч розташоване тимчасове сховище. Але попри те, що на розвідувальні роботи вже витрачено майже півтора мільярди євро, остаточних висновків так і не зроблено. Звичайно, багато в чому тут винні й політики. Населення хоч і підтримує створення кінцевого сховища, але ніхто не хоче, щоб “ядерну клоаку” розміщували в нього перед дверима. Визначитися з місцем для могильника - значить гарантовано налаштувати проти себе частину виборців, тому чинні уряди й тягнуть від виборів до виборів. А це небезпечно, бо дуже багато часу потрібно на наукові дослідження. Швеція, наприклад, розпочала інтенсивні пошуки місця для могильника ще в середині 80-х років. Сьогодні фахівці вже почали бурити перші свердловини в гранітних скелях, щоб з”ясувати, наскільки надійно зберігатимуться в них мідні каністри з радіоактивними відходами на глибині 450 метрів. Отже, лише для того, щоб дійти до стадії конкретних експериментів, шведам знадобилася ціла чверть століття.”

Теоретично, щоб уникнути радіоактивного зараження, достатньо було б замурувати контейнери в кам”яну стіну декілька метрів завтовшки. Але за будь-яких умов, за будь-яких ударів та землетрусів, у ній не повинно з”явитися жодної мікроскопічної тріщинки. Забезпечити таку стабільність на поверхні практично неможливо, й тому пошуки придатного місця сконцентрувалися на земних глибинах. Однак і там існує чимало чинників, які з часом можуть порушити герметичність сховища. Даґмар Рерліх:

“Високорадіоактивні відходи випромінюють також і тепло. Як упродовж тривалого часу під його дією змінюватимуться породи – невідомо. Чого у будь-якому разі треба запобігти, так це, щоб уміст контейнерів колись вступив у контакт з водою. Ґрунтові води є “транспортним засобом”, який може дуже швидко поширити радіоактивне зараження на поверхню, а це означало б екологічну катастрофу. Те саме може статися, якщо через трансформації земної кори шари граніту почнуть раптом зміщуватися. Науковці Інституту екології в Дармштадті підрахували, що, коли зсув породи становить сьогодні всього тільки одну десяту міліметра на рік, то таке місце є непридатним для розташування сховища, бо за сотні тисячоліть воно може просто опинитися на поверхні. Треба враховувати також, що й на глибині в кілька сотень метрів під землею існує життя, тобто, мікроби, які можуть з часом спричинити корозію оболонки контейнерів. У слові “час” узагалі полягає вся проблема. У Німеччині кінцеве сховище радіоактивних відходів має бути розраховане на мільйон років. Сказати напевне, що трапиться впродовж такого тривалого терміну, наразі неспроможний жоден експерт.”

“Проектувати щось, що пов”язане зі словом “кінець”, що має бути вирішене раз і назавжди, дуже складно, – каже швейцарський фахівець з проблем утилізації радіоактивних відходів Вольфґанґ Кікмайєр. - І нинішнє покоління намагається цю відповідальність із себе зняти. Але насправді воно несе її повною мірою. Остаточне рішення вже давно прийняте. А саме тоді, коли в експлуатацію було запущено першу АЕС.”

За матеріалами німецької преси