"Акція #‎яНеБоюсьСказати викрила серйозну проблему"

Активістка і очільниця громадської організації Studena Настя Мельниченко уже давно займається гендерними питаннями та відсотюваннями прав жінок. Але ідея безпосередньо акції #‎яНеБоюсьСказати, за її словами, з'явилася після перегляду чергового посту в мережі про жертву насильства. Активістку обурило, що автор не засуджував насильника, а говорив, що "дівчатам не варто виходити вночі гуляти в парк". "Всюдисущий у нас "віктімблеймінг" - засудження жертви - призводить до того, що тема стає дуже табуйованою, що людям соромно про це говорити, і масштаби проблеми абсолютно приховуються. Тому я вирішила підняти це на загал", - каже молода жінка. За її словами, спонукнути людей до обговорення проблеми насильства над жінками - у першу чергу сексуального, яке часто стається з ними вперше ще в дитячому віці - вона вирішила власним прикладом.

DeutscheWelle: Ваш пост під хештегом #яНеБоюсьСказати з'явився 5 липня. Відтоді багато жінок і навіть чоловіків поділилися власними історіями про скоєне над ними насильство. Чого вдалося досягти за допомогою цього флешмобу?

Настя Мельниченко: Для широкого загалу результатом акції є те, що в суспільстві знову раптом заговорили про ратифікацію Стамбульської конвенції (Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, - Ред.). Одну з юристок нашої громадської організації Studena, яка зокрема займається реабілітацією ветеранів АТО, запросили до робочої групи, аби вона допомогла розробити механізми ратифікації конвенції. Питання ратифікації розглядається уже років п'ять. Але прискорення розгляду немає, тому що складається враження, що немає такої проблеми. А ця акція показала, що проблема є і що вона вимагає негайних дій.

Крім того, після акції з'явилося багато ініціатив на цю тему, яких раніше не бачила. Наприклад "Плейбек театр", коли люди програють ці історії, запускаються фото- та відео-проекти на цю тематику. Були створені різні групи у Facebook, де люди діляться своїми історіями, зокрема, анонімно. Мене додали до однієї з закритих груп, якщо не помиляюсь, кубинської, де іспанською мовою також діляться своїми історіями. На якомусь етапі я відпустила цю акцію, зрозумівши, не можна нести відповідальність за все, що відбувається - вона вже почала жити своїм життям.

Чи намагалися підрахувати, скільки людей взяли участь в акції?

За моїми оцінками, це було кілька тисяч. У пресі часто пишуть про кілька сотень, але насправді цифра значно більша. Я була дуже вражена масштабом акції. Нещодавно я відкрила Facebookі знайшла там вітання з Куби, Малайзії. З Малайзії навіть надіслали статтю про цю акцію, чому я була дуже здивована. Також в Іспанії знають про цю акцію. Мені приходять повідомлення про згадування і в Аргентині, і в Швеції та в багатьох інших країнах.

Чи зверталися до вас авторки інших постів?Можливо, пропонували запровадити якусь ініціативу?

До мене зверталися, зокрема, жінки з Казахстану, які вирішили робити подібну акцію. Вони пропонували долучитися до оргкомітету. У принципі, було багато звернень. Але я емоційно відмежувалася і навіть поїхала у місце без мобільного зв'язку, щоб не брати у цьому участь - було важко психологічно знову переживати це. Через деякий час, коли це все вляжеться і буде осмислено, ми, безперечно, будемо щось робити. З дівчатами зі Studenaми вже збиралися на стратегічну зустріч організації і говорили про необхідність створити такий центр, який би надав не лише прихисток, а й психологічну, юридичну допомогу жертвам насильства, а також допомагав їм відновити соціальні зв'язки.

Окремі дописувачі соцмерж, переважно чоловіки, запропонували відповісти жінкам дзеркальним флешмобом з хештегом ‪#бабаДінамо. Вони назвали вашу акцію "антимужицькою". Чи намагалися Ви переконати когось з них у протилежному, що це зовсім не "антимужицька" акція?

Ця акція стала лакмусовим папірцем, який показав - хто є хто. Я вступала в дискусії і намагалася переконати людей лише двічі. Перший раз, коли один з відомих українських блогерів звинуватив мене в тому, що за цю акцію мені заплатив Кремль. Я намагалася пояснити, що в цьому немає жодного сенсу, але зрозуміла, що дискусію не варто продовжувати. Вдруге я вступила в дискусію ще з одним чоловіком. Він намагався довести мою неправоту в тому, що я намагаюся розповідати хлопцям про насильство, про необхідність захищати свої межі. Але через деякий час цей чоловік написав пост з публічним вибаченням у тому, що насміхався з цієї акції: він дізнався, що в шестирічної дитини його найкращого друга теж трапився подібний випадок - з аніматором. Це його шокувало.