Андрій Курков: Реактуалізація України

Таке стається з кожним: підходить хтось на вулиці, називає тебе на ім'я і починає нагадувати, де і коли ви були знайомі. Іноді ти згадуєш цю людину, а іноді виникають сумніви, чи вона бува не помиляється. У кожному випадку, ця людина намагається реактуалізувати себе у вашій пам'яті, у ваших очах. Зайняти "місце старого знайомого". Такі реактуалізації рідко відновлюють стосунки до колишнього, забутого рівня, особливо якщо йдеться про однокласників, однокурсників або товаришів по службі. Ото ж бо, якщо ви його пригадали, то наступного разу на вулиці привітаєтесь. І по всьому. Нормальний процес людського спілкування, у якого багато різних ступенів близькості та віддаленості.

Нині, перебуваючи фізично чи тільки розумово у карантині, ми щодня віддаляємось від себе-вчорашніх. Ми цього не помічаємо, але вимушена зміна обстановки та діяльності змінює нас щохвилини. Ми адаптуємось до незвичного для нас образу життя. Ми гадаємо, що нудьгуємо, нудимо світом, що з нетерпінням чекаємо на завершення нових правил поведінки на вулиці, вдома, у закритих приміщеннях. Однак коли настане цей час, наша довіра до відкритого простору буде іншою. Наша довіра до людей зазнаватиме випробування недовірою до "нового світу", котрий ніби вилікувався від смертельного вірусу.

Ми самі станемо іншими, але не замислюватимемось про це без нагадування. Утім, найважливішою при виході з карантинного стану стане наша власна реактуалізація - ми повинні будемо збагнути, що з нами трапилось, і, дивлячись у дзеркало та свої думки, повинні будемо повернути собі - себе-колишнього. Тільки після цього ми зможемо себе-колишнього повернути іншим, своїм друзям і близьким. Зараз ми перебуваємо у суспільстві примусово розлучених людей. Нас не пускають один до одного нові правила. Аж тут з'ясовується, що твіттери, фейсбуки та вотсапи не можуть замінити нам живого спілкування.

Примусово розлученими у цій ситуації виявились і країни. Навіть ті країни, котрі історично ніби завжди були близькими і майже рідними.

Італія відчуває себе кинутою напризволяще і Німеччиною, і Францією. Відчуває себе кинутою як на рівні пересічних людей, так і на рівні держави. Щоденна смертність у понад 800 людей доводить італійців до відчаю, а сусідні країни - до шоку і остраху, що це може повторитись і у них.

Серед декількох емоційних звернень італійців до світу і до Європи тільки одне не звинувачує "світ, що забув про Італію", а попереджає про те, до чого потрібно себе готувати. Це лист римської письменниці Франчески Меландрі, вже перекладений на десятки мов.

"Я пишу до вас з Італії, а це означає, що я пишу вам із вашого майбутнього. Ми зараз перебуваємо у ситуації, в якій ви опинитесь самі через короткий час... Вам скажуть, що все суспільство об'єдналось у єдиному пориванні, що ви всі в одному човні. І це буде правдою. Цей досвід допоможе вам краще усвідомити себе як індивідуальну частку єдиного цілого...."

Італія як індивідуальна частка єдиної Європи теж усвідомить свою трагедію як частину загальноєвропейської трагедії. Це буде пізніше. Однак уже сьогодні і Німеччина, і Франція перевозять важкохворих італійців у свої лікарні. Перевозять і лікують не під об'єктивами десятків телекамер, а тихо і відповідально заради результату, а не піару.

Все у них, кінець кінцем, буде добре. Вони переживуть нинішні претензії один до одного щодо ненадання або затримки очікуваної допомоги. Вони згладять гострі кути і посилять дружбу завдяки великому і спільному святкуванню перемоги добра над злом. Либонь таки інакше і бути не може!

Однак їхній інтерес до третіх країн, для яких вони відігравали роль старшої сестри чи старшого брата, помітно знизиться. І не тільки через те, що пріоритетом найближчих років стане їхній власний добробут і показові акції посилення добросусідства з державами власного кола. Решта мусить почекати. Решта має реактуалізуватись, розпочати тривалий і, було б добре, правильно спланований процес нагадування про себе. Щоб повернутись на орбіту інтересів "старшого брата" або "старшої сестри".

Україні в цій майбутній ситуації не позаздриш. Різка зміна іміджу "держави-бійця" на "державу, народ якої дивує своїм вибором", притишила активний політичний інтерес Європи до України ще до вірусу. А вірус цей інтерес фактично доконав. Тож можна сміливо включати в статистику жертв коронавірусу не тільки конкретних та підрахованих померлих людей, але й країни, що стали жертвою COVID-19, можливо, самі того не усвідомлюючи.

Україна буде однією з найпомітніших країн-жертв вірусу. І водночас вона перетвориться на одну з найнепомітніших на карті післявірусної Європи. На неї не звертатимуть уваги. Не звертатимуть уваги, допоки вона сама не приверне увагу. Поки самі її громадяни включно з політиками, не реактуалізуються після епідемії. Допоки вони не зможуть створити дієву зовнішньополітичну програму реактуалізації держави. Допоки вони не згадають, що держава, як і людина, повинна мати обличчя. І це повинно бути не обличчя президента чи прем'єра, а обличчя держави. Це те, по чому державу впізнають після її відсутності на світовій арені.

На порядку денному сьогодні ані у США, ані в ЄС не стоять питання війни на Донбасі, питання анексованого Криму і десятків, якщо не сотень кинутих у в'язниці громадян України, які не погодились з анексією. На порядку денному сьогодні в США та в ЄС, попри їхні дипломатичні заспокійливі заяви, України немає. Там навіть Італії та Іспанії мало. Ми розбіглись по своїх індивідуальних карантинах. І виходити з них будемо індивідуально. І будемо ще довго з побоюванням озиратися довкола і боятимемось заново зближуватись. Однак усі ці процеси керовані. Їх можна прискорити, якщо подумати про них завчасно. Якщо знати, чим і в який спосіб реактуалізувати себе і свою країну, як повернутись до звичного світу і посісти у ньому своє звичне місце. Як зробити так, щоб твоєму поверненню в новий, післявірусний світ усі раділи.