1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Щоденник війни. Біографія між харківських руїн

Український письменник Олег Коцарев
Олег Коцарев
24 березня 2022 р.

"Від школи, у якій навчалася моя мати, залишився один "скелет", - Олег Коцарев, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/48ojc
Олег Коцарев, український письменник
Олег Коцарев, український письменник

Привіт, мене звати Олег. Я письменник і журналіст, народився і виріс у місті Харків у Східній Україні. Є сотні способів розповісти незнайомим людям про себе, але сьогодні в моїй країні найпростіше познайомитися через будівлі. Як це? Зараз покажу.

Ось на вулиці з дуже садовою назвою - школа, в яку я ходив у дитинстві й аж до підліткового віку. За повідомленнями міської влади, вона постраждала від російських обстрілів уже в перший тиждень повномасштабної війни Росії проти України. Часом згадую вчительку російської літератури. Тоді, на початку бентежних 1990-х, їй дуже сподобалося, що школу офіційно перейменували на ліцей, вона вважала, що це такий собі натяк на Пушкіна, який теж колись був навчався в ліцеї. Учителька навіть висловлювала рішучі сподівання, що ми, учні, будемо такі ж видатні, як Пушкін. Що ж, нині на вулиці Харкова справді прийшов Пушкін, у прямому лінгвістичному сенсі...

Читайте також: Внаслідок обстрілу Харкова загинув в'язень нацистських концтаборів

А от - Харківський національний університет імені Василя Каразіна. Тут я навчався, потім працював, іще навчався і взагалі багато чого встиг поробити. Головний корпус розташований на площі Свободи, яку в Харкові називають найбільшою в Європі, у ньому повилітали вікна. Трохи далі стоїть естетично скромний пам'ятник студентам і викладачам університету, які загинули під час Другої світової війни. Цікаво, як увічнять жертв нинішньої російської агресії?

Інший корпус, на вулиці Мироносицькій, знищено майже повністю - він став жертвою атаки на сусіднє управління Служби безпеки України.

Харківський університет, великий науковий і навчальний центр, між іншим, завжди був і важливим центром літератури. Так, у деяких із цих аудиторій за вибитими шибками колись відбувались і мої перші виступи, тут я читав свої вірші та прозові уривки й пізніше - востаннє, здається, буквально перед епідемією COVID-19 (ви ще пам'ятаєте таку заразу?) А ось бібліотека, де я починав справжнє знайомство з модернізмом і авангардом XX століття.

Читайте також: Ганна Улюра: Книжки про війну, або Коли бракує слів

Площа Свободи, вкрита уламками, нагадує про мої давні романтичні побачення та дружні вечірки просто неба. На перших курсах щосереди я ходив сюди на збіговисько найрізноманітніших "неформалів", від пострадянських панків і хіпі до толкієністів...

Мабуть, варто розповісти щось про моїх батьків, бо без цього уявлення про мою персону буде неповним. Від школи, у якій навчалася моя мати, залишився один "скелет", а на вулиці посеред старосвітського приватного сектору утворилася здоровенна вирва. Далі мама навчалася в музичному училищі - після російських обстрілів у ньому розпочалася пожежа. А закінчила вона свою освіту в консерваторії, ця будівля тепер дивиться у воєнне небо порожніми вибитими вікнами.

Що ж до мого батька, він працює в одному з харківських музеїв, і коли музей постраждав від повітряної атаки на сусідні будівлі, тато побіг допомагати гасити вогонь. Але його туди не пустили: біля вогнища культури саме відбувався бій з російською ДРГ. "Після війни нових картин намалюєте", - пожартували військові.

Читайте також: Голова Харківської ВЦА: Харків був найкомфортнішим містом України

Ну ось, будемо вважати, що познайомилися. Те, як я відрекомендувався, може видатись оригінальним лише на перший погляд. Сьогодні в мільйонів українців і українок, а особливо в уродженців і мешканців таких міст, як Харків, Маріуполь, Київ, Буча, Ірпінь, Чернігів, Суми, Ізюм, Охтирка і багатьох інших, біографії стали схожі на екскурсії руїнами.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Друга облога за життя