Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш (частина третя)

Читайте також:

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш, або Про муз Чехова і довгу дорогу з Бад-Емсу (частина перша)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. "Кохайтеся, чорнобриві…" (частина друга)

Білим по білому, або Про трьох Оксан з "планети Ді-Пі"

Будь-яка культура визначається, серед іншого, тим, як вона дає собі раду з своїми жінками: як використовує, валоризує й меморіалізує ресурс тої половини соціуму, котра прямо відповідає за його біологічне відтворення. Соціальні катаклізми минулого століття залишили по собі десятки національних наративів (а це гори книжок, картин, вистав, фільмів тощо!) про те, як виживали й мінялися в жорнах тих катаклізмів жінки різних культур і субкультур - польки і єврейки, німкені й француженки, американки й росіянки... А от український "жіночий наратив" по 20-му століттю в повному форматі не склався й досі - саме тому, що з нього геть випали "підросійські" українки освічених класів. Їх просто "накрили" своїм колонізаторським дискурсом прудкі сусіди - підгребли собі й "приватизували", наліпивши на них, позбавлених "мікрофона", власні ідентифікатори.

"Русейшая из русских", - так, без сорома казка, рекламував Горький Марію Закревську іноземцям, чудово знаючи, хто́ вона ("для домашнього вжитку" він їй навіть прізвисько вигадав українське, "Тітка"!). Подібно обійшовся й Солженіцин в "Архіпелагу" з Надією Суровцовою - перетворивши, жестом наперсточника, петлюрівську еміґрантку, що у Відні вступила до КПА, на "нашу (?! - О.З.) коммунистку в Австрии", - ну а вже про українське походження леґендарної радянської дипломатки Олександри Колонтай, з дому Домонтович (а це давній український шляхетський рід, не Віктором Петровим єдиним!), ніхто й не згадує, пишем "радянська", читаєм "російська"… І таких прикладів можна множити без краю.

Авжеж, це технологія. І працює вона, така, розуміється, не лише з жінками (давно підмічено: якщо українець в СРСР щось винаходив, він умить ставав "великим русским ученым", якщо вбивав чи ґвалтував - отримував "українця" мало не на лоба). Просто, жінок і так століттями об'єктивували, тому з ними це вдається легко й без спротиву: котра яскравіша (вродливіша, розумніша, талановитіша, елеґантніша…) - та береться колонізатором "собі", як при розборі ясиру, а для тих, кого "в росіянки" не взяли, російська пропаґанда от уже чверть століття має один мем - "українські проститутки" (наскільки активно цей мем пакувався в голови західній публіці і яке за тим може стояти вже не ідеологічне, а економічне лоббі - з наміром перетворити Україну на Клондайк для секс-туризму, - тема не для цих нотаток).

Після смерти Оксани Радиш я на собі пересвідчилася, як фатально нам бракує власних окулярів, щоб розгледіти всіх тих "викрадених сабінянок" у координатах своєї, української історії, не підганяючи їх під мірки з чужого плеча. На опублікованих знімках з архіву пані Оксани в колі її близьких подруг 1990-2000-х (тобто на моїй уже пам'яті!) я, на свій подив, побачила жінку, яку не те що не могла б там уявити, а й уважала давно "відколотою" від української громади: в російській пресі її називали навіть не Оксаною (бо вона теж була Оксана, модне було ім'я сто років тому серед українського панства!), а - Ксєнією, по чоловікові - Ксєнією Георгіївною Шатовою, і сама вона проти такої нарочитої "русифікації" не заперечувала… Я знала, що котрийсь із її чоловіків дійсно мав прізвище Шатов, це була стратегія виживання за паттерном Мури Закревської - після розстрілу чоловіка знову вийти заміж, змінити прізвище, одержати "чистий" паспорт і виїхати, щоб не знайшли: Ткаль - Ковалева - Шатова - Чикаленко, яка маска надійніша?.. Не знала я дечого іншого: що з тим Шатовим в СРСР у цієї жінки залишився син, і, ризикнувши отак помахати, як сигнальним прапорцем у відкритому морі, колишнім прізвищем, вона того сина, через п'ятдесят з гаком років - таки знайшла, і, вже після розвалу СРСР, у Нью-Йорку - таки побачила: і хто ми, питається, щоб її судити, і що ми знаємо про відвагу наших жінок?..

Надалі зватиму її тут тим ім'ям, яке вона отримала з дому: Оксана Линтварьова. Це їй мала б належати Лука: вона була дочкою того харківського поміщика, з яким ледь не поріднився Чехов (у листах до спільних знайомих він уже з явною приємністю підписувався: "Все Чеховы и Линтваревы"), -  і небогою трьох сестер, які стали чеховськими "музами".

Ще раз наголошу: зрозуміти різницю між сестрами Линтварьовими та всіма іншими "поміщицькими дочками" в житті Чехова, а відтак і їхній вплив на появу образу "нової жінки" в російській літературі можна тільки в контексті українського жіночого руху 19-го століття (зацікавлених відсилаю до класичної праці Марти Богачевської, в українському перекладі - "Білим по білому"). Панни Линтварьови належали до першого покоління жінок-спеціалісток з вищою освітою: до тих інтеліґентних українок, про кого написані були для "Вінка" Кобринської програмові "Товаришки" Олени Пчілки і за чиїм зразком школилися Косачівни та всі "ясні панни" їхнього кола (а Леся Українка весь вік страждала, що через хворобу не може цьому стандартові відповідати й мусить лишатись як не "дочерью действительного статского", то "женою титулярного"!). Наталя Линтварьова була вчителькою, Зінаїда й Олена - лікарками, одними з перших у Росії (привіт од Пчілчиної Люби Калиновської!), і в Луці не тільки пили чай та каталися на човнах, як це уявляється нині нашим аматорам "русской усадебной культуры", - там, як звичайно в "українофілів", "працювали для свого народу": служили в земстві, вчили дітей, вели прийом хворих (Чехов асистував Олені при операціях!), - і саме там "мужик" Чехов (який потім сумлінно повторив у Мєліхово все, побачене в Луці, до будівництва школи включно!) відкрив існування жінок вищих класів, які гарують "пчілками" не від злиднів, як його мати й сестра, а - як і він сам - від сенсобуттєвої потреби. (І радісно поволік своє відкриття в російську літературу!).

СРСР надовго поховав для нас цей культ праці (совок вірить, що "шляхта не працює", й собі мріє про те саме!), тож ми вже слабо уявляємо собі, через яку драму переходили люди першого радянського покоління, змушені забувати радість плідного труда - й освоювати натомість рабський "труд виживання". А якраз це випало на долю Линтварьовій-молодшій. Вихована з дому ще на взір своїх тіток, у Харкові 1920-х - операторка першого українського радіоцентру ("Алло на хвилі 477" у Курбасовому "Березолі" - це про неї!), дівчинка з кола "Літературного ярмарку", з "чорноробочої богеми" "Розстріляного Відродження", - до тридцяти років вона встигла двічі стати матір'ю й двічі овдовіти, в 1933-му і 1937-му, і про те, як такий досвід впливає на переформатування життєвих стратегій, ні європейські, ні російські феміністи-психологи-соціологи нам не напишуть - мусимо самі…

Тепер мені трохи шкода, що пані Радиш її від мене "приховала". Припускаю, це тому, що я була протеже Юрія Шевельова і його товаришки американських літ, ще однієї Оксани (!) - Соловей (про неї є в нашому з Шевельовим "Вибраному листуванні"). А Оксана Линтварьова була та femme fatale, що навіки розбила Шевельову серце, в самому розпалі їхнього "воєнного" роману й спільної втечі на Захід оголосивши йому, що виходить заміж за Левка Чикаленка, з яким познайомилась у Львові (і таки вийшла, й дочку йому народила, і піклувалася про нього до самої його смерти, як він - про двох її синів від двох розстріляних чоловіків, і хто ми, знов-таки, щоб судити цих людей?..). У своїх спогадах Шевельов розповідає про цю, мабуть-таки, найбільшу любов свого життя скупо, крізь зуби, але видно, що боліти йому не перестало ніколи. Не знаю, як Міяковська-Радиш примудрялася з такою душевною грацією десятиліттями маневрувати в тому трикутнику, всіх люблячи і всіма опікуючись, як не знаю (не запам'ятала тоді, а тепер уже не вточниш), ким, власне, їй доводились Линтварьови, що аж фото їхнє тримала у вітальні (здається, там було якесь свояцтво по лінії Лятошинських, Георгій Линтварьов теж був піаніст)… Зате добре пам'ятаю її в товаристві Оксани Соловей: вони були знайомі ще з таборів "ді-пі", де, у вимушеному кількарічному антракті історії, й формувалось обличчя нашої еміґрації (збирались установчі з'їзди, закладалися навчальні й дослідницькі центри, журнали й видавництва, і люди вірили в можливість побудови у вільному світі "України на винос", яку колись врочисто передадуть "назад додому", як у 1992-му клейноди УНР…). І от удвох ці дві "старші пані" мене тоді вразили куди більше, ніж поодинці: вдвох вони випромінювали ніби подвоєне світло - сміялися, жартували, мінились у рольовому діапазоні від грайливих школярок до добрих богинь-матріархинь, і за тим відчувалась, кажучи точною формулою філософа Миколи Шлемкевича, - "спільнота радости, пережитої колись разом". А це дійсно унікальний досвід, і не кожному поколінню щастить його мати. (Моє, наприклад, було його позбавлене.)

Тож можу так само уявити Міяковську поруч із Линтварьовою - з якою вони в одному таборі "ді-пі", обидві вдови (перший чоловік Міяковської загинув під бомбами), але щасливі тим, що вижили й вирвалися на волю, не тільки безстрашно родили нових дітей ("пий воду, щоб молоко не пропало"!), а ще й Дюма дітям українською видавали: Линтварьова перекладала (французька була їй рідна, її мати скінчила Сорбонну й учила доню "на парижанку"), Міяковська малювала обкладинку (за інших умов з неї могла б вийти художниця, вона незле заробляла на гаражних сейлах, розмальовуючи посуд!) - а замість видавництва на книжці стояла назва табору: Somme caserne, блок 4, кімната 53…

(Я бачила ті "циклостильні" видання, тримала їх у руках. Для мене це один із найбільш зворушливих у 20-му столітті пам'ятників жіночій силі. А ще - свідчення того, що ми таки народ великої культури. Бо можна розстріляти народу його геніїв, скинути їх у безіменні ями десь у Сандормоху, можна заборонити геніям писати й малювати, а те, що написано й намальовано, знищити, щоб і сліду не зосталося, - але коли цей народ, опинившись після найстрашнішої в історії людства війни у біженських бараках, без хліба, без ліків, без певного майбутнього, першим ділом добуває папір, верстат і заходжується друкувати книжки - це й є знак великої культури, не меншою мірою, аніж списки геніїв, котрим пощастило вижити.)

Там, на "планеті Ді-Пі", вони мусили знову відкрити для себе те, чого вчили їх з дому мами й бабусі: чисту, нескаламучену радість громадського служіння, радість невідчуженої праці. Перевернутий світ вернувся на місце, Наталя Линтварьова (чиї спогади про Чехова, надіслані до музею в Ялті, теж "пропали безслідно" - sic!), - нехай і по смерті, а таки перемогла. "Небо в алмазах" виявилося правдою.

Я навіть можу тепер уявити всіх трьох Оксан разом - тільки, цур, без Шевельова: чоловіки з їхніми вічно-пораненими "еґо" ні до чого в цій атмосфері жіночого корпоративу (у жінок "еґо" зазвичай менше, бо в нас більше на цьому світі непомітної, чорнової роботи, яку просто треба робити, не чекаючи подяки, ні заплати, задля підтримання життя, - і тому менше часу на плекання свого "еґо", на - згадаймо назву шевельовських мемуарів -  "я - мене - мені"…). І коли я отак уявляю собі їх трьох - прекрасних і в глибокій старості (Линтварьова дожила до 99, Соловей - до 85), з їхніми просвітлими усміхами й іскристими очима, з їхніми забутими слівцями й інтонаціями, їхньою божественною (о так!) українською, винесеною зі шкіл доби українізації "за талмудом Олени Курило", та їхньою дивовижною, ансамблевою зіграністю в діях, яку ми знаємо з наших Майданів: коли кожна, не змовляючись, робить (несе, подає, підказує…) саме те, чого в цій хвилині треба, - мені щоразу вмикається в пам'яті фото трьох сестер на тлі вишневого саду. І звучить музика. 

…Я знаю, це мусив долинати в той сад рояль із вітальні, на якому грав Жорж Линтварьов. Вечорами він акомпанував сестрам ("она спела с чувством "Виют витры”", тобто арію Наталки з опери Лисенка, - це теж про Наталю Линтварьову), і взагалі музики в Луці було багато, і в домі, й поза домом. І тому в фіналі "Трьох сестер" на кін також виходить музика: маршова, бадьора, під яку мужчини відходять, воюють, стріляються, гинуть - а жінки лишаються на авансцені, бо "надо жить", "скоро придет зима, засыплет снегом, а я буду работать, буду работать", "о милые сестры, жизнь наша еще не кончена"…

Читайте також: Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про колективний ПТСР (частина четверта)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. …чи "українське чудо" (частина п'ята)