Про що розповів колишній співробітник НКВС

Книжка "Щоденники співробітника НКВС: документальне викриття сталінізму", яка нещодавно вийшла в Білорусі, написана на основі спогадів колишнього співробітника НКВС Йосипа Ятчені. Щоденники протягом кількох десятиліть зберігалися в його онука Володимира. Він отримав їх від діда за кілька днів до його смерті. Володимир не збирався публікувати мемуари, доки декілька років тому під час відеотрансляції параду 9 травня не побачив міністра внутрішніх справ Білорусі Ігоря Шуневича, який стояв на трибуні у формі офіцера НКВС. За словами Володимира, його вразив і сам вчинок глави МВС, і той факт, що ніхто з високопосадовців не засудив його.

"Останніми роками я бачу небезпечну тенденцію виправдовування сталінського режиму, - говорить Володимир. - Люди знову починають вихваляти той період, розповідають про заслуги Сталіна і його "ефективні методи". Тому він вирішив, що настав час опублікувати щоденники діда, і впевнений, що той схвалив би його рішення: "Дід хотів, щоб люди дізналися правду про сталінський комуністичний режим, тим паче що досі сталінізм як явище не був засуджений (у Білорусі. - Ред.) на рівні держави".

Редакторкою і видавчинею щоденників стала журналістка Анастасія Зеленкова. Кошти на публікацію збирали за допомогою краудфандінгової кампанії, необхідну суму зібрали в рекордно короткі терміни - за півтора тижні.

Арешт і тортури в "американці"

Йосип Ятченя народився в 1900 році у селянській сім’ї, служив в царських військах, а після революцій 1917 року - в Червоній армії. Потім працював у міліції, а згодом став співробітником НКВС. 1 листопала 1937 року Ятченю заарештували, помістили в тюрму НКВС у Мінську, де за допомогою тортур з нього намагались вибити покази. Рік потому його звільнили.

Про службу в НКВС Йосип Ятченя фактично не розповідав. Його внук згадує, що в дитинстві знав лише, що дід служив у міліції, і дуже пишався цим фактом. Записувати спогади Йосип почав у 65 років. Єдиним уривком, який він прочитав своєму вже дорослому онуку, був епізод, який описував його перебування в тюрмі НКВС у Мінську - "американці". У ньому він детально розповів про методи НКВС та тортури, які йому довелося пережити. Володимир згадує, що ця історія його вразила.

"І ось я опинився в "конвеєрі", - писав Йосип Ятченя. - Протягом п’яти діб не дозволяли присісти, не давали пити, їсти, спати. Переступаючи з однієї ноги на іншу, зрешті, я не встояв і втратив свідомість. <...> підняли, посадили за стіл, дали ковток води й ручку з пером, вказуючи місце, де підписати протокол. Якось повертаюся до свідомості, а думка працює: підписати - значить: смерть. А жити до біса хочеться. Тремтячими руками хапаю протокол і з усієї сили рву його".

Автора щоденників звинуватили в роботі на польську розвідку - підозри, очевидно, з’явилися через те, що його дружина була полячкою. Йосип Ятченя розумів, що його єдиний шанс вижити - це не підписувати протокол, незважаючи на всі тортури. Робити це було важко. "Ви не знаєте, що таке вставати щоранку й чекати, що сьогодні тебе вб’ють", - писав він.

У своїх спогадах Ятченя міркував про мету масових репресій в Радянському Союзі. Він вважав, що у такий спосіб Сталін намагався зняти з себе відповідальність за тяжке економічне становище й голод, що панували в країні. Як писав Йосип, агенти НКВС доповідали, що люди в усьому звинувачували Сталіна й систему колгоспів, і Сталін, щоб заглушити подібні розмови, придумав "чудодійний засіб": запустити в народ ідею про численних шпигунів і диверсантів, яких іноземні держави відправили в усі відомства та структури СРСР.

"Книжа, яка викриває сталінізм"

У щоденниках Ятчені велика кількість імен та історичних фактів. Щоб перевірити їхню достовірність, редакторці та видавчині Анастасії Зеленковій довелося звернутися до архівів КДБ в Білорусі. Зрештою, говорить вона, усі факти біографії Ятчені підтвердилися: "Його справа справді є в архіві КДБ, а кожне ім’я, яке він згадує в мемуарах, підтверджене".

Ознайомитися з особистою справою Йосипа Ятчені часів його роботи в НКВС Зеленковій не вдалося - їй видали лише документи про його затримку та перебування в "американці". "В архіві КДБ мені сказали, що особистої справи немає, а якщо й була б, мені б ніхто її не дав. Мовляв, повинні ж і в КДБ бути таємниці! Наче їх і без того мало", - обурено каже журналістка.

У щоденниках Ятчені немає жодних згадок про його участь у репресіях під час роботи в НКВС. Зеленкову це не дивує: навіть якби автор спогадів і брав участь в арештах і розстрілах, він не став би писати про це в щоденниках, які хотів передати своєму онуку. "Навіть найзапекліший садист не став би залишати нащадкам свідоцтва своїх звірств, - переконана Зеленкова. - Йосип, безумовно, умів мовчати - на допитах у НКВС, наприклад, ніхто так і не дізналися про його службу в царській армії".

Незважаючи на те, що спогади написані колишнім співробітником НКВС, книга, на думку Зеленкової, стала документом, який викриває сталінізм. "Це свідчення того, як людина, яка була частиною системи, сама зіштовхнулася з репресивною машиною", - вважає вона.

Виправдання сталінізму - небезпечна тенденція

Володимир Ятченя впевнений у тому, що його дід у жодних репресіях участі не брав. Йосипу, судячи з його щоденників, найбільше подобалося розслідувати злочини побутового або політичного характеру. "Дід був людиною совісті, з загостреним почуттям справедливості, та й безпартійний, тому в репресіях брати участь не міг", - стверджує Володимир.

Про те, що Йосип Ятченя був совісною та милосердною людиною, за словами його онука, свідчить історія, про яку дід розповів у своєму щоденнику. До вербування в НКВС він служив у міліції й одного разу оформляв протокол на селянина, який робив самогон, щоби заробити гроші на ремонт хати. Обвинувачений був батьком вісьмох малолітніх дітей, і в разі його арешту сім’я втратила б єдиного годувальника. Йосип вирішив не давати справі хід, звелівши селянинові мовчати. Подібна великодушність пізніше коштувала йому звільнення зі служби, а незабаром після цього його завербували в НКВС.

Володимир Ятченя каже, що не робить зі свого діда героя. "Він був звичайною людиною, гвинтиком системи, який намагався вижити в дуже важких умовах", - вважає він. Його ображає той факт, що ніхто з його знайомих і колег не відреагував на вихід у світ щоденників. Володимиру, за його словами, хотілося б "хоч якої-небудь реакції", тим більше, додає він, йому відомо, що "колеги шепочуться про це".

Водночас у Білорусі книга має успіх - у книжкових магазинах її розкуповують дуже швидко. Анастасія Зеленкова вважає, що великий інтерес до книги пов'язаний із тим, що деякі ще не до кінця визначили своє ставлення до Великого терору й шукають більше інформації про події того часу. Посилену увагу до періоду сталінських репресій журналістка пояснює, зокрема, й актуальними подіями в Білорусі, серед яких ситуація навколо поховання жертв сталінських репресій 1937-1941 років в урочищі Куропати й ходи "безсмертних полків" з портретами Сталіна.

Володимир Ятченя сподівається, що мемуари його діда стануть ще одним свідченням злочинів сталінського режиму. "Немає значення, скільки людей пройшло через "американку". Навіть якщо це було одне життя - це злочин, за який потрібно судити. А поки сталінізм не засуджений, будуть спроби його відродити", - попереджає онук Йосипа Ятчені.