Олена Стяжкіна: Ukrainian fatigue

Питання для обговорення на конференції було таким: "Що робити зі втомою суспільства від серйозних тем і розмов?" І читаючи його, я відчула, що мене боляче вдарило майже кожне слово.

Від "що робити?" повіяло чернишевськими снами, піонерськими вогнищами й неясною тривогою з приводу того, що "робити" доведеться знову тим самим, які не припиняли діяльності упродовж усієї цієї війни. Робити і слухати нарікання втомлених. Робити й діставати ножа, запопадливо встромленого у спину від імені "суспільства".

До речі, "суспільство" напало на мене у найбільш агресивний спосіб. Бо я не знаю, як це - "суспільство" і хто це - "суспільство". Я бачу все ще атомізованих людей, декотрі з яких невпинно будуть спільноти - крок за кроком, повільно й важко. А декотрі - ні. Не будують нічого, очікуючи, що воно або само розсмокчеться, або "гірше не буде", або "волонтери все вирішать".

Втома також… Обожнюю її та всі її прояви. Втома від серйозних розмов, від політики, від війни. У цієї втоми може бути блискуче майбутнє. Якщо кремлівський звір переможе, то втомлені будуть волати з Сибіру "товаріщі, вишла чудовіщная ошибка". А ті, що не втомились, воюючи на різних фронтах, будуть принаймні точно знати, за що, хто ворог і як його треба перемагати. Ця картинка навряд чи мене втішить.

Але "втома" просто доводить до люті. "Суспільна втома" - до сказу. І немає на те ради.

Коли почалася втома?

З іншого боку, ОК. Нехай буде. З нападниками, якщо вони слова, варто говорити. Отже, втома від серйозних розмов… Коли вона почалась? Як хронологізувати, щоб не помилитися століттям? Скажімо, чи всі мешканці Кенігсберга читали Кантову "Критику чистого розуму"? Чи всі обговорювали її у крамницях, на базарах, у ліжках та за столами? Або докази існування Бога від Томи Аквінського? Серйозній темі - серйозні розмови. Чи суспільство Парижа взяло участь у дискусії? Невже ні?

Коли люди втомилися від серйозних тем уперше? За прадіда Адама? За цариці Шаммурамат?

Або ось ще: чи завжди небажання серйозних розмов - це про втому? Чи завжди уникання болісних тем - вирок країні? Якщо так, то скільки невтомних потрібно, що вистояти? "Десять праведних" на Содом та Гоморру вистачить?

Можливо, історія знає різні види втоми від серйозного? І ті, що були раніше, зовсім не такі, як тепер? Менші за наслідками, оскільки "втомлені" Середньовіччя не були виборцями і їхня нездатність/неможливість бути дорослими ні на що не впливала?

Чому ми взагалі говоримо про українську втому саме тепер? Чи не тому, що вона добре "продається" і може пояснити будь-яке політичне неподобство турботою про психічний стан спраглих відпочинку?

Парадокс і феномен української втоми

Парадокс української втоми у тім, що роблять та вигоряють одні, а "втомлюються" - геть інші. Скоріш за все, "геть інших" більше. Тому що бути Лесею Литвиновою, Оксаною Сухоруковою, Наталією Ворожбит, Мустафою Джемілєвим, Наталею Юсуповою, Марусею Звіробій, бути "Кримським домом", "Госпітальєрами", "Повернись живим"… - дуже й дуже важко. Тому що Їм та тисячам українців, які бачать себе дорослими, не можна здати назад, кинути, плюнути, відійти вбік і подивитись, як воно буде. Оскільки без них - не буде. Важливого, потрібного, безцінного, живого - не буде. Ті, що роблять і вигоряють, тримають ціннісний, символічний і реальний кордон держави. Щоправда, я не знаю, як у них з тяжінням до серйозних тем та розмов. Може, й ніяк.

Однак феномен української втоми від того не стає менш загадковим. Не виключно й тому, що під втомою ховається дещо інше. І це не втома зовсім. Це страх і заздрість.

Відчуваючи біль від нападу порожніх слів, я знову і знову думаю про те, що наше теперішнє у ці п'ять років є не меншим, а точно рівним, а іноді й більшим, ніж наше минуле. У цьому справжньому теперішньому відбулося постання ціннісних людей. Більше того, їх стало видно, їх стало чути, тому що своєю негнучкою спиною, манерою говорити, писати й діяти, здатністю відповідати за свої правильні й неправильні рішення вони сильно відрізняються від усіх решта. Не думаю, що рішення бути далося їм легко. Не думаю, що усвідомлена буттєвість не перевіряється спокусами стрибнути до когось "на ручки" чи не кожного дня. Однак назад, як і будь-який Божий дар, прийнятий спокійно і вчасно, цього не повернеш.

Поруч із тими, хто знає, навіщо він/вона прокидаються вранці, іншим лячно й неприємно. Тому що бачити, як хтось знає те, чого не знаєш ти, може те, чого не можеш ти, робить…- неприємно. Йому чи їй вже не скажеш: "Якщо ти такий розумний, чому такий бідний?", оскільки це не про розум, а про навернення, про зустріч із кращою версією самого себе, із таким чи такою, якими задумав нас Бог.

Неприємно і страшно, оскільки здається, що сила невтомних виглядає небезпечно. Ще вчора її не було, а от тепер - невичерпна, ніби годована з якогось космічного джерела. Ця сила, як будь-яка сила, збиває з пантелику, вона принижує фактом свого існування. Її хочеться вкусити словами: "Тобі що, більше за всіх потрібно?", але вкусити більше не виходить.

А іноді поруч зі страхом зростає заздрість. До чоловіка чи жінки, які пішли на фронт, на будь-який фронт,  бо "мають в серці те, що не вмирає". А ти - не зміг. І не хотів, і боявся. І взагалі… Але відчуття нестачі, відсутності сходинок, якими зростає "хороша людина", даються взнаки. Ніхто насправді не хоче бути боягузом, покидьком, брехуном. Ніхто не хоче. Просто він/вона - якось змогли. А ти - ні.

І тому - "втома".

Якщо українська втома саме така, то шанс на дорослішання є. Звісно, не всім суспільством, бо я все ще не знаю точно, чи воно є. І на серйозні розмови, коли є для того час, є шанс, і на великі теми, і на стратегування. Не швидко, як би хотілося, але таку "втому" можна лікувати. Добре, щоб не бомбардуваннями й російськими танками на вулицях Києва, а ділом, яке буде робити той, хто прокинувся, щоб стати собою.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.