1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
СуспільствоУкраїна

Щоденник війни. П'ятий тиждень довгого лютого

Українська письменниця Олена Стяжкіна
Олена Стяжкіна
7 квітня 2022 р.

"Я не хочу й не зможу говорити після Перемоги. Я хочу, що було тихо, чутно вітер і траву, хижі кроки кота на дворі. Без мого голосу, без вашого, без всіхнього голосу", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/49NmF
Олена Стяжкіна
Олена СтяжкінаФото: DW/Jewhen Sosnowsjkyj

Київ, 23 березня 2022 року

"Маленька людина" - це альфа та омега "великої руської культури". Маленька, жалюгідна, боягузлива, терпляча, сіра, безголоса. Де б та ким вона не була, здатність на вчинок - відсутня.

Могутній німий Герасим покірно топить єдину душу, яка його любить. Заглядає в очі своєму собаці, накидає йому камінь на шию… Зраджує і вбиває. Він міг би кудись його занести, продати, подарувати. Прив'язати у лісі й навідувати щодня, годувати, любити. Але - ні. Герасим - маленька людина. Йому несила протистояти обставинам. Але сила - вбивати.

"Тварь дрожащая" Раскольніков перевіряє свій масштаб та зріст вбивством. Вбивством із цікавості. Він - маленька людина, яка вірить, що стати великим - це знищити іншого.

Маленька людина - це невідомий солдат, безіменний герой, пропалий безвісти воїн. Їм немає числа. В них немає імені: вони злиті в єдине тіло машини, яка або жере, або вбиває.

"Велика руська культура" десятиліттями пропонувала світові захлинутися сльозами над долею тих, хто здригається від страху, від невпевненості та безсилля й через все це йде на злочин, оскільки не може йому протистояти.

Коли почалась війна, власники квартири, яку винаймають мої старші, зателефонували й сказали: "Знаєте, ну раз таке в нас вийшло, платіть, якщо зможете, тільки комуналку. А за оренду не треба. Ми ж - хороші люди".

До війни я б не взялася назвати їх хорошими. Вони - мати та дочка - були "напівватними". Таких у Києві тоді було повно. Їхній погляд на те, що було скоєно московією у 2014-му, вкладався у схему "не все так однозначно", "ми ж все-таки братські народи", "ми ні на що не впливаємо". Я не знаю, чи змінились їхні погляди тепер, коли "братський народ" - з цікавості та безсилля - знімає з живих шкіру. Вірю, що так.

Однак навіть якщо й ні. Вони зателефонували, щоб визначитися з тим, які вони люди. І між "маленькими" (які нічого не вирішують) й хорошими (які здатні на вчинок) вони обрали останнє.

Читайте також: Щоденник війни. У передчутті

Всю війну замість снодійного я використовую серіали кримінального штибу: про спецзагони, поліцейські відділки, приватних детективів тощо. Вони заколисують та запевняють мене у тому, що добро таки перемагає зло. І саме в них я зачепилась за те, що найгірші маніяки відкладають зброю, найбрудніші покидьки йдуть на співпрацю зі слідством, найкорумпованіші поліцейські зізнаються у зраді та часто прикривають своїх від кулі, щоб залишитися, принаймні хоч трошечки, хорошою людиною.

Це питання - ключове питання - яке раз у раз звучить у переговорах зі злочинцями: "Чи ти хороша людина?" формує зовсім інше дзеркало, в яке дивиться цивілізація. Не безіменний солдат, а рядовий Райан, який має бути врятованим, оскільки він - останній син у матері.

"Чи я хороша людина?" - це запитання ставлять підлітки та старші люди, багаті та бідні, чоловіки та жінки. Ба більше: навіть зомбі з апокаліптичних стрічок воліють сказати про себе "Я хороша людина", щоб потім відмовитися від того, щоб вкусити дитину.

Відмінність - саме у цьому. Війна між "маленькими" та "хорошими". Безжалісними, жорстокими, безмозкими, безсовісними, брудними маленькими і - хорошими. Якщо цивілізація, побудована на питанні "Чи я хороша людина?", програє, Герасим буде системно топити собак, а Раскольніков - методично вбивати старих. Нова Z-свастика, освячена "великою руською культурою", не залишить жодного шансу нічому людському. Ніде. І Білий Клик ніколи не знайде свого Віддона Скотта, а рядовий Райан буде невпізнаним заритий у братській могилі.

Київ, 24 березня 2022 року

"Хочу, так хочу цукерку, але не буду", "не так вже болить, щоб у лікарню", "не бери собі воду, її треба Туди", "яке це перепочити? Без мене не впораються"…

У нас не такий жах, як там. Ми не в окопі. Мої рідні - цілі. У нас є електрика. Магазини працюють…

Усі мої - знайомі та не дуже - часто (якщо чесно, постійно) говорять про почуття глибокого сорому. Сорому жити, коли наші вмирають, сорому їсти, коли там - голодують, сорому бажати, коли у багатьох немає жодних бажань.

Психологи називають це провиною або соромом вцілілих. Ну таке… Не факт. Бо ми вцілілі станом на зараз. От на цю хвилину, коли я це пишу.

Не окоп та наявна електрика - також станом на зараз. Однак цікаво, що ті, які боронять нас на лінії фронту, також часом (сподіваюсь, що все-таки не постійно) відчувають сором: за те, що недостатньо добре щось зробили, за те, що поки не в бою, за те, що живі, за те, що могли б зробити більше.

Що залишають після відступу російські війська

Я думаю зараз не про норму/не норму психічного здоров'я людей в ситуації масштабної війни з канібалами.

Я думаю про них. Про канібалів, які сформулювали для себе актуальне гасло дєдоповторятєлєй: "мнє нє стидно".

Ну бл*ть же. Наша країна захлинається від почуття провини від недоробленого та недоданого, а з безодні пекла стирчать хештеги "мнє нє стидно".

Не стидно вбивати, мародерити, ґвалтувати, сцятися через потрапляння до полону. Не стидно знати, що наводять ракети та скидають бомби на мирних. Не стидно радіти шубі, вкраденій у квартирі, де, ймовірно, вбили родину. Не стидно брехати, не стидно проклинати, не стидно погрожувати світові голою дупою, увінчаною ядерною кнопкою.

Читайте також: Щоденник війни. Біографія між харківських руїн

І, зрештою, тепер я розумію, чому.

Почуття сорому та провини - це здатність мозку обробляти дуже складні почуття. Відкритим є питання про те, чи відчувають сором коти та собаки. Хоча: з котами з'ясовано. В домі кота - все його, а стидно має бути двоногому рабу. З собаками - складніше. Вважається, що вони радше вдають стид, ніж реально почуваються винними. Однак собаки вміють хоча б вдавати.

Ці - ні. У світі, що оточує нас, абсолютно точно не бува соромно флорі, частково - фауні, корисним та некорисним копалинам, а також результатам будь-якої праці людини. Каменю, троянді та танку - не стидно. Чи може бути руський - трояндою? Очевидно, що ні.

Видається, що їхнє хизування відсутністю сорому пов'язане із тим, на чому наголосив (або вважається, що наголосив) київський князь Святослав: "Мертві сраму не імуть". Щоправда, контекст у князя був героїчний, а не гівняний, як у нашому випадку.

Але ж думка - хороша.

Їм не соромно, тому що вони - мертві.

Мертві.

Тож українська Армія не тільки боронить нас усіх, вона зводить до одного знаменника слово і діло. Якщо ти, "мнє нє стидно", мертвий, то й знаходитися маєш на цвинтарі руських воєнних кораблів.

Київ, 25 березня 2022 року

Якщо випадає один, а краще два дні без масових бомбових ударів по мирних мешканцях та з хоч малесенькою перемогою одразу в декількох напрямках, ми одразу стаємо політичними опонентами. Ні-ні, вантажимо, миємо, веземо, розкладаємо, рахуємо… - тут все норм. Однак у такі дні вантажимо-миємо із глухим незадоволенням одне одним. У світлі дні, котрими виглядає сонце перемоги, ми точно знаємо, що оті - напроти - голосували не за тих, за яких треба було б. Ті, що навпроти, впевнені, що напартачили з виборами саме ми.

Рахуємо-веземо мовчки. У мовчанні - протистояння та бажання висловитися неоковирно.

У момент повітряної тривоги, у момент горя зі сходу, з півдня, горя, яке тепер усюди, миттєво повертається лють й солідарність люті. "Ми воюємо не за гівно, яке вибрали (або не вибрали). Ми тут - за Україну. Хай повиздихають та будуть прокляті всі сучі рашкіни діти".

***

Моя дорога подруга щоночі проводить у тамбурі дев'ятиповерхівки. Вона живе там, куди зараз прилітає найчастіше. Разом з нею - сусіди, молоде подружжя. Як правило, вони стукають їй у двері: контролюють, щоб не прослухала сирену. Вона - може. Вона - історикиня. Коли входить у дослідницький раж, може забути навіть своє ім'я. З цього приводу має класний анекдот: "Скажіть, будь ласка, як вас звати?" - "А вам терміново?" 

Отже, місяць та один день вона ночує у тамбурі. Раз у раз виходить зі словами: "Щоб вони здохли!" У перші декілька днів слова її або пронизали тишу, або зливались із гулом ракет та літаків. Моя подруга цього не любить: ані тиші, ані неуваги до слів. Тепер треновані сусіди знають, що на пароль завжди має бути відзив. "Щоб вони здохли!" - говорить моя дорога подруга. "В муках!" - разом голосно відповідає їй молоде подружжя.

***

До списку "навіщо світові ООН, МАГАТЕ та ОБСЄ" додаю Червоний Хрест.

На тридцятому дні війни у Червоного Хреста все ще "спецоперація"? Є всі підстави вважати, що скоро його штаб-квартира буде помічена у Кремлі. Десь поруч із ОБСЄ.

***

В окупованих містах гауляйтери та їхні посіпаки мають списки українських активістів. Їх викрадають, тортурують, вивозять у невідомому напрямку. Розстрілюють…

Московія давно готувалася до фінального наступу. Списки розширювались та доповнювались за рахунок АТОшників, воїнів ЗСУ, партійних діячів. Звісно, ці списки створювали не в кремлі. Разом з тими, хто хоче жити у вільній країні, завжди є ті, хто не хоче жити у жодній. З народження мертві є і в нас. Однак той факт, що Іуда був з Христом, не скасовує християнства.

***

На дурне руське питання "Де ви були вісім років" у мене є відповідь: там само, де зараз. Тому що бути в Донецьку з 2014 року означало у будь-який момент перетворитись в "жертву київських нацистів", будучи обстріляною самим "визволителями" для переконливої картинки Раша-ТВ. У Сергія Лозниці є про це кіно. Є кіно, однак немає позиції. Бо "ми - за мир" у нашому випадку означає "за мир, в якому не буде України".

Київ, 26 березня 2022 року

У Києві працюють кав'ярні, пекарні та малі міські ринки. Все, що треба за списком для тероборони, можна купити в супермаркеті. Але ми постійно зупиняємось біля кожного відкритого віконця із написом "кава" та біля вуличних торговців. Я терплю. Каву можна "підвісити", ковбаску та кислу капусту - додати до смаколиків поза списком. Якщо вчасно зупинитися, то капусти буде всього лише пів діжки. А ковбаски й того менше. Трохи менше, ніж десять кілограмів.

Однак зупинка навколо хлібного, з якого пахне здобною випічкою, уриває мені терпець. "Ні!" - кричу я.  - "Здобі - ні!" 

Вітер, який дує в правильному напрямі, зупинити не можна.

Він виходить з крамнички із ящиком булок. У житті до війни вони називались "сінабони". Щоб їх їсти на вулиці, треба спеціальне оздоблення. Наприклад, серветки - мокрі та сухі, не завадили б також тарілки або хоч якийсь папір, щоб тримати смачне в руках. За один укус сінабон в роти не вміщується.

- Я стільки не з'їм! 

- А це не тобі! Це на додачу до списку! 

- На додачу одні такі вже приносили "наполеона"…. 

- І шо? Взяли москву? 

- Ні, командир сказав, що станом на зараз "наполеон" та інша здоба не на часі. Від неї пучить… Зрозуміло? 

- Давай тоді той… До шпиталю… 

Дивлюсь на нього дієтичним поглядом.

- Ну не до шпиталю, так давай людям роздамо? Будемо стояти тут і роздавати. Як дід Мороз… 

"Санта! - кричу я. Люди на вулиці дивляться на мене з розумінням. Зараз кожний божеволіє, як хоче. Але в цьому випадку - не я. - Санта Клаус, а не дід москаль! Щоб він здох!"

Перехожі посміхаються. Вони - на моєму боці.

"Ну добре, добре, - хнюпиться переможений він. - Тоді давай той… Сухариків з них наробимо? Мішечок чи два?"

- А навіщо ти їх взагалі купив? 

- Економіка, Льоня, економіка. Хтось має її підтримувати. Поки є гроші, це буду я… 

- Ну тоді сухариків можна.

Сьогодні було сонце, вітер, дощ, холод. Знову лютий. Такий самий лютий, як і тридцять два дні тому.

Київ, 27 березня 2022 року

Після Перемоги хтось має говорити. Це буду не я. Я не хочу й не зможу говорити після Перемоги. Я хочу, що було тихо, чутно вітер, чутно траву, чутно хижі кроки кота на дворі. Без мого голосу, без вашого, без всіхнього голосу. Тихо… Щоб словами та звуками не перебити "те, що не вмирає".

Але хтось має говорити. Це буде такий самий священний обов'язок, як фронт, волонтерство, шпиталі. Промовами, інтерв'ю, доповідями ті, хто зможуть говорити, дадуть іншим можливість вловити шепіт тих, хто пішов.

Вловити шепіт, запах, смак, холод або тепло долонь. Десь тут. Все це буде десь - змішане з повітрям, з листям, з водою, з парфумами, бензином, кавою, пасками. Десь тут, де буде моя рука й моє вухо, яке тепер не чує й не збирається чути нічого, крім них.

Не уві сні, хоча й уві сні також. Я хочу, що це було явленим дивом. І щоб воно було скрізь, і кожен міг би його впізнати. Диво, в котрому зазвучить якась округлена "р", або запинання, або оперний тембр - тенор, сопрано, бас.

У нашому мовчанні ми будемо впізнавати їхні голоси, й наші зціплені щелепи відкриються та, може, випустять трохи слів. А може, й ні. Я не хочу й не буду говорити.  Я буду шукати, чекати та слухати. І доти, допоки не знайду, я не буду говорити.

Київ, 28 березня 2022 року

Сергійкові чотири роки. Він з бабусею живе на восьмому поверсі. Коли лунає сигнал повітряної тривоги, Сергійко несеться сходами та встигає постукати у двері на кожному сходовому майданчику з веселим криком: "Пані та панове! Терміново в укриття!" 

Укриття, щоправда, як такого немає: ані бомбосховища, ані підвалу. Люди збираються на першому поверсі, виносять стільці, крісла та спальні мішки на той випадок, якщо тривога буде довгою.

За десять хвилин від початку сидіння Сергійко звертається до всіх: "А скажіть, будь ласка, ні в кого вдома не залишилося трохи компотику? Для мене - як для доброго та чемного гостя?"

Компотик знаходиться у двох чи навіть у трьох квартирах. Сергійко смакує кожний. Він п'є та хвалить господинь, натякаючи, що його бабця "от ніколи так не вміє". Час іде…

До "невмілої бабки" додається дід, який "спіймав диверсанта і відніс його, як хабар, до воєнкомата".

Згодом Сергійко каже: "А чи нема в когось для чемного гостя хлібчика з медом?" Хитрує. Насправді він не хоче хлібчика з медом і розраховує на те, що у кватирах його сусідів точно не лежить вже підготований сандвіч, а тому чекає на печиво, цукерку, шоколадку - щось заборонене у мирні часи.

Він говорить: "Бабо, от зараз нас всіх тут вб'ють, і кому тоді будуть потрібні мої красиві зуби й здорова їжа всередині пуза?"

Декілька букв він вимовляє неправильно. Але зі смислами завжди все ок.

***

Ті, що дістались села, пишуть, що додому повернулися лелеки. Ті, хто чекає своїх з Маріуполя, пишуть, що туди навідався кадиров.

Ми по-різному проживаємо війну, але однаково проживемо Перемогу.

***

Тридцять третій день лютого. В дитинстві мені говорили, що лютий - найкоротший місяць року.

***

Багато мерів вкладали грубі гроші у свої виборчі кампанії. Ніде правди діти: посада мера в Україні завжди означала доступ до державного бюджету, від якого можна було непогано відкусити. Відкусити так, щоб вистачило на хатинку в Іспанії, трошки - у спадщину дітям та онукам. Ну й собі - на красиве життя.

Тепер виходить, що мери вкладали грубі гроші в те, щоб стати героями. А іноді навіть нескореними мучениками, розстріляними ворогом за вірність Україні.

Ніхто не знає, з чого та коли народжується сила бути людиною. У нашій теперішній історії виходить, що вона народжується зі всього.

Київ, 29 березня 2022 року

У повітрі глухо шумить. Вікна не здригаються. Ба-бах-бах. Значить, від нас. Значить, можна не падати на асфальт, не закривати голову руками. Можна йти далі. Просто глухо шумить у повітрі. Ми призвичаїлись.

У Донецьку шуміло менше. "Прилітало", проте, більше. У 2014-му в Донецьку були люди, які на початку літа спустилися до підвалу й вийшли з нього на початку зими. Тепер такі люди є у Харкові, Чернігові, в Сумах… У Києві станом на зараз немає.

У ніч на вчора від інфаркту помер історик Сергій Кот. Все життя він присвятив збору та надходженню до України культурної спадщини, вивезеної або розграбованої через війни. Пан Сергій опікувався реституцією всім серцем. А тепер його серце зупинилося.

***

Мій друг Сергій Ваганов пише: "Місто Маріуполь перетворилося на контурну карту".

***

Ми не станемо називати нашу війну "вітчизняною". "Вітчизняна" - це руський воєнний міф, всередині якого зросла руська форма нацизму. Це як колись у словах "третій райх" не було нічого, окрім історичної алюзії, а потім не стало нічого, окрім ганьби та крові.

Ми воюємо за свою батьківщину. Але не за батьківщину як символ, а за людей та їхню свободу. Залюдинна війна? Залюдська? Війна за незалежність? А звідти - Столітня війна? Давідова війна? Восьмирічна? Люта війна? Війна відплати? Переможна війна? Може ж бути у війни така назва?

Київ, 30 березня 2022 року

Хтось запропонував рахувати дні четвергами, оскільки війна буде тривати, а лік днів буде раз у раз бити у розволочені кишки своїми підступно довгими декадами. Четвергами - не так болісно. Завтра, наприклад, лише п'ятий четвер.

Між другим та третім я знайшла небо. Між третім та четвертим помітила повітря. Перед п’ятим побачила вулиці. У Києві, як і в інших містах, де війна йде на околицях і виїхати-приїхати можна потягом, а не гуманітарним коридором, обабіч доріг стоять білборди.

З довійни - реклама дитячого плавання та концерту Шуфутинського, який дуже схожий на мертвого Кобзона.

З війни - "Слава Маруіполю!", "Чернігів, дякуємо!", "24 лютого о 5-тій годині ранку Росія бомбила Київ", "Руський воєнний корбаль, іди на х*й!", "Руський солдат, бути живим в полоні краще, ніж мертвим в канаві".

Більш за все мені подобається "Міністерство оборони. 4.5.0".

4.5.0. - це сигнал військових, який означає "все спокійно".

Все - спокійно. Наші вранішні переклички стають коротшими й тепер складають з трьох цифр і трьох крапок.

Між четвертим та п'ятим четвергом у Києві - 4.5.0.

Спокійно - це не тихо. Наша артилерія б'є і б'є. Ми кажемо: "Працює".

Працює над тим, щоб нас не денацифікували до смерті руські ракети, що летять з боку майже знищеної Бучі. Зрештою, саме тут, між обстрілами Києва, "освободітєлі" зжерли собаку-алабая й похвалилися цим своїм друзям. Друг схвалив. Якщо наступного разу вони зжеруть свого колегу через те, що "сухпай" їм настобрид, друг також схвалить. Друг - не путін. Він - руський народ, який вбиває, ґвалтує, краде й тепер от - жере алабая.

***

Бачу вулиці. А з цим постійно відчуваю присмак бетону в роті. Я ніколи не їла бетону і навіть не лизала. Але точно знаю, що це він.

Як з'ясувалось, ненависть буває різною на смак. Сьогодні - бетон. Вчора - згарище.

Руський мир - всі смаки пекла.

***

Дуже боліло вухо. Зараз трохи менше, але все одно. Лікар сказав, що могло бути гірше, однак буде краще. Я спитала: "Ви з Донеччини чи Луганщини?"

"З Донеччини", - відповів він.

"Знову той самий досвід".

"Не скажіть. Нам все ж таки пощастило більше. Ну от вдумайтесь, що до нас літало? Тільки якісь міни з мінометів, "гради" та "смерчі"… А зараз - яка бісова навала!"

Нам би німця до цього кабінету або француза. Можна почати з Макрона.

Ми б з лікарем навчили його, що "гради", "смерчі" та міномети - це про пощастило.

***

У нас у квартирі є трохи марихуани. Реально трохи - навіть на одну цигарку не вистачить. Крім того, пане поліцейський, я чесно не пам'ятаю, звідки вона взялася. Хоч ріжте.

І - раптом що - я за легалайз у медичних цілях.

Колись чоловік ховав (тримав?) її у шкапчику в ванній. Потім десь в іншому місці. Чесно, хоч ріжте, не знаю, де зараз.

Сьогодні з'ясувалось, що наш син сімнадцяти рочків її знайшов. А щоб зганьбити нас свого часу, відзняв на телефон.

Час настав: я знайшла у сина цигарки, хоча рік тому він присягався не робити так більше.

У процесі вихованням чесного громадянина син зайшов з козирів.

"По-перше, це цигарки з минулого року, вони лежать на згадку. По-друге, люди, які ховають у ванній марихуану, могли б поводити себе тихіше".

"Нічого про це не знаю. Це не наше. Це не ми. І взагалі там нічого немає…"

"І не було….?" - якось строго й печально питає він. І через паузу, в якій випалює мене поглядом, говорить: "Знаєш, мам, я розумію, що тобі незручно. Але давай надалі ніколи в житті більше не жартувати у стилі "руського миру…"

Навіщо РФ викрадає українців? Мирні люди в полоні окупантів

Київ, 31 березня 2022

Відкрилися перукарні. Ні, не так: відкрилися барбершопи. В першу чергу Київ хоче стригти хлопців. Ті дівчата, які не відрізали коси, щоб іти на фронт, будуть потроху відрощувати волосся - за себе й за них.

Ціни в барбершопах гнучкі: для воїнів - безкоштовно, для волонтерів - можна безкоштовно, але якщо є гроші, то скільки є, стільки й ціна. Для всіх решта три варіанти: 400, 600 або 800 гривень. З будь-якої суми - половина йде Збройним силам України.

Коли відкриються жіночі перукарні, я ходитиму підстригатися на сантиметр щотижня. Половину - на ЗСУ, половину - на підтримку економіки. Маю сантиметрів сорок і дуже вірю, що до Перемоги вистачить не стати лисою.

***

Болить географія. Недовчена, прогуляна, забута, бо скільки часу пройшло зі школи, болить географія України.

Замість позначок корисних копалин, річок, озер, ярів, степів, лісів тепер криваві мітки влучання ракетами або авіабомбами.

Кожна назва міст, сіл, селищ закарбовується в пам'ять, щоб боліти десятиліттями.

***

Кажуть, що рани затягнуться, а шрами заживуть.

Ні. Їх просто не буде видно, їх не можна буде помацати, провести по них рукою.

Залишившись всередині, вони будуть невидимо розриватися від великих нагадувань і дрібних спалахів пам'яті.

Всі ці роки я ношу в сумці ключі від квартири в Донецьку. Я вже не пам'ятаю, яким ключем відкривається який замок. Я забула, забула…

Але натикаючись на них рукою (розмір моєї сумки дозволяє вважати її й тривожною валізку, і місцем поховання трупів ворогів)… Натикаючись на ключі рукою, я відчуваю, як всередині - в невидимих і, можливо, неіснуючих частинах мого тіла тече чорна кров, як ця кров застилає мені очі… Я не плачу. Я ненавиджу їх. Їх - руських. І буду ненавидіти до скону.

Всіх.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.